Цілителька твого серця

Проходять хвилини уроку, допоки я сиджу з Анто на уроці. Він уже довший час жаліється на біль в грудній клітці. 

Я все думала, чи варто... Якщо я це зроблю, мені буде больніше в п'ять раз... Такими були правила із самого початку.

«—Старайтесь не показувати на людях свою розвинутість. 

— А як же тоді мені цим займатися?

— Дочекайтеся, коли зостанетесь одні. І пам'ятайте про правила...

— Зрозуміла вас, начальниця.

— Ми завжди раді тобі в лабораторії, заходи частіше...»

Таким був початок. Ніколи б не могла подумати, що колись стану одною з таких людей... Але ми, Діви, від народження такі.

Урок підходить до кінця, а я ніби впритул відчуваю біль Анто.

«Головне насамперед сказати:

— Ти сильна людина! Ти впораєшся! Зараз тільки від тебе все залежить!»

Дзвінок. Перерва обійшла кожний куток училища і всі збіглися на коридор, як бджоли на мед.

Делалін на цей раз вийшла з кабінету разом з ними, звичайно сказавши мені куди йде, щоб це не виглядало по свинські, як зазвичай я іду кудись із Анто, забуваючи про неї. 

В кабінеті засіла тишина. Нікого не було. Крім мене і нього, лежачого ліктями на парті, стонучи від болі. 

Я підіймаюся з місця, підходжу впритул, руками піднімаю його плечі.

— Дозволь. — сідаю йому на коліна.

— Що ти робиш? — переляканий Анто вже не знає чого очікувати від цього життя, або вже подумав про щось, того й перелякався.

— Довірся мені. — звучав мій спокійний голос.

Мовчання у відповідь, а я починаю. Торкаюся рукою його болючого місця і починаю гріти, віддаючи все тепло зі свого тіла. Плавні рухи руки тепер починають діяти по іншому — з більшим ефектом. Хтось би сказав «магія», а я скажу:

— «Лікарство йде від душі», ну і від лабораторії звичайно.

Анто у здивуванні від того, що відбувається, тому що його біль поступово втікає, але збільшують гучність мої стони від болі. 

Що в нього за хвороба? Чи може його тіло зловило якийсь зайоб, ось і болить. Як він це терпів? Він сильніший, ніж я думала, хоча, я знала, що це так, адже він і раніше мені це доказував своїми вчинками. 

— Кірілла, ти що відьма? Моя біль послаблюється, чи це просто збіг обставин і ти так жартуєш? 

— Останній штрих... — відповіла я і ніжно-приніжно торкнулася його вустів.

Біль грудної клітки утекла в інші світи, і його і моя, більше вона нас не потривожить, я забрала її назавжди. 

— Це було обов'язковим? — він показав на свої губи і засоромився.

— Ні. — посміхнулась я, — А тобі не сподобалося?

— А навіщо тоді було цілувати? 

— Ти не відповів на моє питання.

— Я незнаю. Так, напевно сподобалось.

Легенька усмішка на моєму обличчі зігріла все всередині мене. Знову цей жар.

— Тоді, докажи це, якщо дійсно цього хочеш, зроби це по своїй волі. — мій голос звучав впевнено. 

Я ніби відчувала владу над ним, але звичайно з мірою, ні в якому разі я б не назвала це насмішкою. Просто мої дурненькі демони знову заполонили сіру речовину, ось і корчу з себе повелительку. А може це не демони, а Анто всьому причина, це більш логічний варіант, враховуючи, що моє мислення міняються при вигляді нього. 

— Відстань від мене, збоченка! — Анто з переляком, акуратно, але різко скинув мене із себе і счез за дверима.

Я сиділа за партою, одна єдина в класі, як завжди, із серйозним обличчям, помішуючи мільйон моментів у своїй голові, зварюючи незрозумілу кашу зі свого життя. 

— Коли після твоїх дивних магічних рухів, ти мене поцілувала, ти зцілила не тільки мої легені. — повернувся він у кабінет.

— Цікаво, що я про себе ще незнаю. І що ж увійшло в додаток?

— Ти зцілила моє серце.

Мене приголомшила така інформація, адже як я і зрозуміла, він говорив у психологічному сенсі, та все ж продовжив:

— Мій душевний біль пройшов.

— Можна запитати звідки він взагалі в такого як ти взявся?

— Я весь цей час старався тебе добитися.

— Фіга. А в планах було, щоб я якось це побачила чи зрозуміла?

— Незнаю. Хотів весь час бути поряд з тобою. Щоб ти на уроки приходила, а не дома сиділа. Щоб їхала зі мною додому. А коли ти мене поцілувала, я перелякався, що отримав те, що хотів, але не думав, що це буде з такою силою почуттів.

Тепер потрібно було зціляти мої легені, бо вони, здається, перестали дихати від почутого. Серце стискалося, хотілося кинутися йому в обійми, притулитися, наче котик, але не розуміла до кінця — хто ми тепер один одному і чи можна собі таке дозволити?