43

Здається, моє тіло німіє від її слів. Нервово усміхаюся та відходжу якомога далі, щоб дістати цигарку. Дівчата проводжають мене занепокоєними поглядами. Мені нічого відповісти на це. Я боюся тих відчуттів, котрі викликає в мені хлопець. Боюсь, але не відступлю, не втечу, інакше... інакше ще одного шансу він мені не дасть. Здається, й так вже запізно.

Отож, після пачки цигарок, пустих розмов з дівчатами ні про що, коли сонце вже ховається за обрій, цікаве дійство завершується. Дівчата розходяться у своїх справах. А я поняття не маю, як поводитись і куди йти. Залишаюсь на місці та нервово кручу свою улюблену запальничку в руках. Цигарки закінчились, а хочеться ще палити. Через кілька хвилин Алекс нарешті махає мені рукою, запрошуючи до невеличкого трейлера, котрий виявляється тісною гримерною з творчим хаосом всередині.

–Світі, ти не проти трішки змінити колір волосся? – питає мене Алекс, щойно я заходжу туди. Ліна саме знімає грим, а Настя зацікавлено спостерігає за моєю реакцією. Бо я, власне, насторожуюся.

–Для чого?

–Тебе можуть впізнати. Все ж ти часто будеш поряд...

–Поряд? – перепитую, нічого не розуміючи.

–Я маю на увазі те відео, де ми в парку, – уточнює Алекс, ігноруючи моє запитання. Ліна кидає на мене такий же зацікавлений погляд, як і Настя.

–Навіть і не знаю, – розводжу руками та сідаю позаду співака, спостерігаючи за ним через дзеркало. – Це обов'язково?

–Бажано. Не хочу, щоб тебе впізнали.

Його слова звучать двозначно. Можливо, він турбується про мене. Або соромиться та не хоче, щоб фанати дізнались про те, що він зв'язався з простачкою.

–Гаразд, – погоджуюся, – завтра це зроблю.

–Я тобі допоможу, – усміхається добродушно стиліст, закінчивши роботу, – безкоштовно.

–Як скажете, – насторожено знизую плечима, по черзі дивлячись у три пари очей, одні з яких розпалюють всередині мене здоровенне вогнище. Особливо в тандемі з чарівною задоволеною посмішкою.

Здається, дівчата вирішують зі мною подружитись, бо тягнуть мене додому до Ліни. Це нагадує дівич-вечір. Відчуття, ніби я зраджую Каті з абсолютно незнайомими мені людьми.

–Світі, все гаразд? – питає Ліна, дістаючи зі свого холодильника різнобарвні тістечка, цукерки та пляшку вина.

Дівчина винаймає невеличку комфортну квартиру в одному з тихих районів столиці. Тут доволі затишно, хоча, на перший погляд, все просто – кухня-студія та балкон з видом у двір. Світло-блакитні меблі та білі стіни, немов заспокоюють своєю звичайністю та дають відчуття, що тут завжди приємно знаходитись.

–Все добре, – завіряю свою нову подругу (Катю, пробач!) теплою усмішкою.

–Вип'ємо трішки вина? – пропонує хазяйка квартири, дістаючи два келихи. – Небагато, бо мені рано вставати. Завтра у мене підробіток.

–Ну я точно пас! – сміється Настя, погладжуючи свій круглий живіт.

І одразу ж отримує язика від Ліни:

–А тобі ніхто й не пропонує!

Ми сміємось, цокаючись склянками, та пригощаємося солодощами. На диво, розмова йде легко, а вино п'ється ще легше. Тому, коли Ліна приймається до роботи, тобто мого волосся, ми уже добряче обговорюємо різні жіночі штучки, не оминаючи й теми про чоловіків. Настя розповідає, як її коханий весело сюсюкається з животом, а Ліна про колишнього, котрого банально розлюбила.

–А ти, Світі, чому мовчиш? Невже немає чого розказати? – питає Настя. І знову два зацікавлених погляди спрямовано на мене. Ліна навіть припиняє порпатись у моєму волоссі.

–Нічого мені розказувати, – усміхаюся, опустивши погляд, – у моєму житті не було нічого незвичайного...

Задумуюся на мить, колупаючись в пам'яті. На думку спадають недавні події з другом Ярослава.

–Ну хіба що Марко... Кілька днів тому ледь відбилась від одного мажора...

Після детальної розповіді дівчата беруться лаяти хлопця недобрими, злісними словами, тим самим висловлюючи свою підтримку, мовляв, я все зробила правильно. Чомусь після цього почуваюся набагато краще. Немов тягар з плечей спадає.

–А Алекс? – питає Настя, пильно вглядаючись в мої очі.

–А що Алекс? – зводжу брови у брехливому здивуванні. Виходить кепсько й аж ніяк не правдоподібно.

–Він же тобі подобається, так? – змовницьким тоном запитує Ліна.

–Кому він тільки не подобається, – відводжу погляд та хитаю головою. Раптом починаю жаліти, що взагалі прийшла сюди та веду цю розмову.

–Так, усім... – чую замріяну відповідь стилістки. – Тому й запитую, бо він так страждає...

Щось я не дуже помітила його страждання сьогодні, коли він усміхнено та щасливо роздавав усім букети ромашок.

–Припинімо це обговорювати. Він мені не подобається. Крапка.

Закриваю очі в очікуванні закінчення фарбування мого волосся. Чую Лінине тихе «пробач» і розчароване зітхання Насті.

Мене вражає новий колір мого волосся. Коли Ліна запитувала, щоб я хотіла, лиш відмахнулась та сказала:

–Вибери на свій смак...

А тепер дивлюсь на це попелясте диво з темними коренями, затамувавши подих. Здається, змінилось не тільки волосся та зачіска, змінилась повністю я. І хоч волосся стало коротшим, ледь дістаючи до плечей, виглядає воно все ж прекрасно.

–Тобі личить, – усміхається задоволена своєю роботою Ліна.

–Дякую тобі, – обіймаю дівчину, – виглядає чудесно. Це щось неймовірне.

Настя теж задоволено усміхається, прикушуючи нижню губу. Ніби це вона вмить змінилась до невпізнання, а не я.

–Так, але твої брови занадто світлі. Сідай назад, будемо фарбувати.

–Окей, – навіть і не думаю сперечатись з професіоналом.

Після всіх процедур, міні фотосесії та обіймів подяки, я все ж залишаю дівчат, щоб через годину уже бути вдома.

****

Щойно Світі вийшла з квартири Ліни, подруги одразу ж переглянулись та задоволено усміхнулись одна одній.

–Йому сподобається, – замріяно сказала Настя, згадуючи, як у них з чоловіком все починалось. Теплі обійми, поцілунки, котрих чомусь завжди було мало, та прогулянки під зоряним небом аж до самого ранку. Вона впевнено вірила, що Алекса й Світі чекає те саме.

–Точно сподобається! – підтримала подругу Ліна. Настя не знала, що її колега наївно закохана в Алекса. Ніхто не здогадувався. Крім самого співака, звичайно. Але він обламав її крила... Ще тоді, в Туреччині все пояснив, що нічого в них не вийде. Ліна картала себе, що не сказала про свої почуття раніше, до знайомства зі Світі. Можливо, тоді б він звернув на неї увагу. 

Хоч дівчина й зізналась сама собі, що добряче заздрить Цукерочці, як називав її Алекс, сердитись на хлопця не могла, адже пам'ятала, як жити з тим, кого не кохаєш. Дівчина довго запевняла себе – якщо любиш, то потрібно бажати людині лише щастя. І це спрацювало. Ліна хотіла, щоб в житті Алекса все склалось правильно.

В той самий час на іншому кінці міста Марко, задурманений невеликою дозою міцного алкоголю, йшов до свого автомобіля, розкручуючи на пальці ключі з дармовисами. Він був у передчутті хорошої туси з друзяками в клубі, де вони обов'язково зависнуть з хорошенькими дівчатами. 

–Колюча троянда з шипами, ти мене маниш роками... – хлопець мугикав пісню Алекса Рікса під ніс, не потрапляючи в такт.

А неподалік, в чорному позашляховику з тонованими вікнами, дехто сидів та слухав цей жахливий спів, придушуючи бажання затулити вуха руками. "Краще б я оглух, ніж чув це кукурікання, – подумав він. – Корови й те милозвучніше мукають." Хлопець бачив крізь невелику щілинку напівопущеного скла, як до Марка підійшли двоє, один з яких виглядав переконливо – високий, масивний та широкоплечий, як шафа. Поряд з ним блондин виглядав жовторотим хлопчиськом. Другий хлопець, що стояв навпроти Марка, лякав своїм злим виразом обличчя.

–Чого хочете? – з неймовірною зухвалістю в голосі запитав знайомий Світі, несвідомо ступивши кілька кроків назад. Проте й там його вже чекали – ззаду з'явився ще один високий бугай.

–Побалакати, – сказав басовитим голосом Шафа.

–Забирайте гроші й мобілку та валіть! – нервово, занадто високим голосом, вигукнув Марко. Він боявся. Хлопцеві, котрий сидів у автомобілі, здалось, що сопляк зараз заплаче.

–Ми не потребуємо твоїх брудних грошей, котрі пахнуть коксом, – зле посміхнувся нижчий чоловік, вкладаючи у свої слова подвійний сенс. Батько Марка грішив незаконними справами, а сам хлопець іноді "балувався" тими порошками. Людям, котрі оточили його, це добре було відомо.

–До біса! – психанув хлопець, відчуваючи прилив сміливості. Він штовхнув плечем того, що виглядав слабшим, і попрямував до дверей свого авто. Проте не дійшов – його миттю вхопили за шкірки та кинули на капот власного авто.

Низький злісний чоловік з гострими рисами обличчя, кривим носом та божевільною посмішкою одним важким ударом зробив так, що в Марка запаморочилось у голові, адже саме нею він добряче луснувся об капот. Потім пішло ще два удари, не менш болісні. Щоправда, вже не по обличчю, а живі. Марко сповз на землю, тримаючись за місце, котре аж горіло вогнем від болю. Він чув, як тихо грюкнули двері поряд з ними. Чув кроки чиїсь. І навіть бачив кросівки, точно брендові, вишукані. Але сил підвести погляд на незнайомця, котрого миттю у своїй голові прозвав Кросівками, так і не знайшов. Сидів, тримаючись за живіт, з його носа капала кров.

–Ти недавно одну дівчину образив, – почав хлопець, котрий щойно вийшов з авто. Йому довелося трохи змінити голос, щоб цей ідіот його не впізнав. Хлопцеві кортіло теж дати стусана пуцьвірінку, проте він дав обіцянку Шафі, що не стане цього робити.

–Яку саме? – перепитав Марко так, ніби він це робить щодня.

Кросівки не втримався і таки вдарив його ногою у бік. Не сильно, але Марко від цього похилився на сторону, стало важко дихати. Шафа сердито, з докором, поглянув на свого знайомого, проте був проігнорованим. Незнайомець терпіти не міг, коли ображали дівчат, тепер його вже не зупинити.

–Мою! – сердито гаркнув, луснувши кулаком об капот Маркової тачки. Біль пронизав його руку, привівши до тями.

–Світланку чи що? – згадалося бідолашному (як він сам про себе гадав). Марко посміхнувся, згадуючи погрози дівчини, котрим не придав ніякого значення.

–Знаєш чого я тебе досі не прикінчив, Марку? – сердитим, злим голосом запитав Кросівки, присівши біля нього.

–Чого ж? – сміючись запитав та подумав, що було б непогано все ж побачити його обличчя. Він став повільно підіймати голову, котра просто розколювалась від кожного руху. Шафа одразу ж зреагував – дав хлопцеві добрячого стусана. Мотиваційного. Вірніше, навпаки, адже голову підіймати миттю перехотілось. 

–Бо не знаю, що ти їй сказав, крім того, що цілував МОЮ дівчину, коли вона того не хотіла.

Взагалі Марко не любив лізти на рожен, але цей зарозумілий тип його дратував своєю впевненістю та аурою альфа-самця.

–Сказав правду. Що вона хвойда, раз зустрічається одразу з двома! – засміявся хлопець, знаючи, що йому зараз влетить.

Кросівки оскаженів. Він ударив хлопця ногою по обличчю, а потім одним ривком підняв зі землі. Марко кривився від болю, несила розплющити очі, хоча йому хотілося побачити зовнішність свого ворога. Відчував, що знайде його, якщо зараз запам'ятає. Злого незнайомця відірвали від хлопця одразу ж та заспокоїли. А Марка просто кинули на холодну землю, вдаривши ще разочок у другий, досі неушкоджений, бік. 

–Не смій з'являтися поряд з нею, – холодним, тепер уже спокійним тоном сказав Кросівки. – Наступного разу я тебе жаліти не буду.

Марко, доклавши зусиль, помахав йому на прощання. А потім все ж підвів голову, почувши кроки, котрі віддалялись. "Високий!" – подумав, викарбовуючи образ спини незнайомця у своїй пам'яті. Він знав, що так просто цього не залишить. Позашляховик без номерних знаків зник, на мить засліпивши Марка яскравим світлом. Хлопець дістав мобільник, щоб зателефонувати друзям. Вони обов'язково знайдуть того чорта, але пізніше. Він ще не здогадується на кого нарвався, цей жалюгідний альфа-самець.

А в салоні позашляховика, котрий швидко рухався в сторону центру міста, стояла мовчанка. Кросівки дивився на свою праву руку та думав, як тепер приховати рани. Раптом вона побачить, що він їй тоді скаже? Правду? Аж ніяк. Доведеться брехати, занурюючись в небилиці, мов у трясовиння. Щось вигадає. Спонтанно завжди ліпше вдається химерити.

–Потрібно нарити на нього компромат, – несподівано перервав тишу той самий чоловік, що мав гострі риси обличчя та кривий ніс. – Малий буде шукати. А якщо знайде – захоче помститись.

Йому ніхто не відповів. Усі мовчки погодились.