29

Вдихаю побільше повітря в себе – кажуть, це допомагає заспокоїтись. Було в мене якесь неприємне передчуття, що там трапилося дещо більш гидке (чи навпаки приємне для Алекса), ніж поцілунки.

– Ти з ними спав, – стверджую, відчуваючи, що сльози неминучі.

Відвертаюся до вікна, щоб хлопець не помітив. Боляче. Але сама винна, бо сподівалася на щось. Навигадувала! Тепер мучусь. Розуму ти маєш, що й равлик, Світі! Повзеш, куди інстинкти ведуть, а думати не думаєш.

Дерева перед очима пролітають на такій швидкості, що розгледіти їх уже важко. Одна суцільна зелень миготить перед очима. Здається, ми їдемо доволі швидко.

– Не спав, – тихим глухим голосом відповідає Алекс, – я не спав з ними. Але, подивившись ті сцени, ти подумаєш саме так...

Я могла б сказати, що не буду їх дивитись, але ні, буду. Навіщо? Не знаю, але маю побачити це на власні очі.

Автомобіль сповільнюється і ми зупиняємося на узбіччі. З двох сторін ліс, а на землю опускаються сутінки. Озираюся переляканим поглядом в пошуках людей, проте нікого не бачу. Тільки автівки пролітають на шаленій швидкості. Здається, в душу потихеньку закрадається страх.

– Де ми? – питаю, вчепившись пальцями у пасок безпеки та кидаю переполошений погляд на співака.

– Годі тобі, Світ! – закочує очі він та відстібає ремінь. – Якщо боїшся, то надішли своїм батькам геолокацію та скажи, що ти зі мною!

Алекс виходить з автомобіля, а я не рухаюсь, бо до душі припадає оте «Світ»... Ех, ну чому цей красунчик викликає такі ніжні почуття в моєму серці? Чому я так боюся їх? Чому розтаю від однієї лиш посмішки Алекса? Невже так просто закохалась? Ох... Невже...

– Виходиш? – несподівано відчиняються мої дверцята. Алекс схиляється до мене, обпершись руками на дах. Дивлюсь на ці пружні м'язи й затамовую подих. На його губах з'являється чарівлива усмішка, від котрої ще більше тепла розпливається в душі.

Повільно відстібаю пасок безпеки та хочу вийти, проте Алекс не рухається, так і стоїть, спершись на дах.

– Відійди, – трохи сердито прошу, а він ще дужче усміхається мені.

– Я тобі не заважаю, – знизує плечима.

Мене бере сміх. От нахаба! Що за ігри? Поглядом шукаю шпаринку, котрою змогла б пролізти, проте такої не знаходиться – Алекс закрив собою весь дверний отвір.

– Відійди! – тепер вже наказую.

– А що мені за це буде?

Помічаю в його очах смішинки, котрі запалюють в моєму серці зорі. Відчуваю, як воно неспокійно б'ється.

– А чого ти хочеш? – питаю несміливо, зовсім тихо, дивлячись в сині очі.

– Поцілунок, звісно ж!

– Ого! Ще чого!

Вираз обличчя хлопця змінюється. Тепер він здивований. Я сказала це вголос? Я... не хотіла...

– Я... подумаю, – уточнюю, опустивши погляд додолу.

Алекс з чудесною грацією якогось тигра відходить від дверцят, а я вилажу з машини та дивлюсь на ліс. Звичайні сосни, поміж ними кущі та дорога з курявою, веде в ліс. І що тут надихає?

– Потрібно ще трохи пройтись, ти ж не проти? Авто далі не проїде, може застрягнути, – відповідає на моє мовчазне запитання хлопець. Здається, я занадто показую свої емоції, бо він уже вкотре все вичитує в моїй поведінці.

– Не проти.

Алекс друкує щось у своєму смартфоні, потім дістає з багажника невелику сумку, закидає її на плече і йде в сторону тієї самої дороги. Хоча це бездоріжжя можна назвати максимум шляхом.

– Як твоя робота, Світі? – питає Алекс, поки йдемо.

– Важко, – жаліюся, – ноги болять.

– Можу тебе понести, якщо хочеш, – підходить ближче та протягує до мене руки, закинувши сумку за спину.

– Ні! – відскакую, мов ошпарена, та відгороджуюсь долонями. – Ні!

Алекс знову всміхається.

– Ти так потішно мене боїшся? Чому?

«Та годі мене читати!» – цього разу вже точно подумки скиглю.

– Не знаю. Нехай це залишиться для нас обох секретом.

Чогось нервуюсь і від цього кусаю губи. Хлопець і це помічає. Дивиться своїми синіми очима, не надивиться. Здається, ніби він от-от мене з'їсть.

– Не дивись так не мене, – прошу, відводячи погляд убік.

– Як?

– Наче голодний вовк на беззахисного зайчика, – знову зиркаю на хлопця, розглядаючи його ідеальне тіло. Ну чому він такий досконалий? Почуваюся брудною Попелюшкою поряд з прекрасним принцом.

– Бо я й справді голодний...

Всміхається! Як же хитро він усміхається! Так, що не можливо не реагувати на цю чарівність. Залишаю його слова без відповіді – знову відчуваю страх перед власними почуттями.

В якийсь момент я згадую, що хотіла палити. Одразу ж дістаю цигарки та закидаю одну між губ. Це ж треба було – забула. Тааак, поряд з Алексом і власне ім'я можна забути.

– Чому ти продовжуєш палити? – запитує співак. Нам назустріч йде дивний хлопець з довжелезними червоними дредами та, розминувшись, киває Алексу.

– Хто це? – здивовано запитую.

– Макс. Він з моєї команди. То як щодо паління?

Дивлюсь на Алекса, випускаючи дим через ніс. Важко відвести погляд від такого Аполлона. Що він там говорить? Цигарки? Раптом зашпортуюся за якусь гілляку, сигарета випадає, а я лечу... лечу вперед, розуміючи, що зіткнення через 3...2...

– Обережно, Світі! – гукає хлопець, хапаючи мене за руку вище ліктя. Він різко тягне мене вверх, щоб я не розбила свого кирпатого носа. А я лиш можу думати в цей момент, що він до мене доторкається! Тому, як тільки більш-менш можу стояти на ногах, – висмикую свою руку занадто грубо, причиняючи сама собі тим самим біль. Ідеальні брови хлопця повзуть вгору від здивування.

– Ти чого? – запитує.

– Нічого! – відповідаю на емоціях, потираючи місце, котре щойно торкалась його рука.

– Тобі боляче? – схиляє трішки голову набік та дивиться на «поранену» його дотиками руку.

– Ні! – раптом починаю сміятись. – Майже, як у любовних романах, Алексе, тільки незграбніше.

Співак і собі всміхається та, похитавши головою, продовжує йти.

Через кілька хвилин ми нарешті добираємося до таємничого місця і... вау! Воно справді надихає! Поміж дерев розкинута невеличка галявина з ніжно-зеленою травою. Височіють сосни навкруги, пташки щебечуть свою пісню, теплий вітерець приємно лоскоче шкіру. А з самого краєчку лісу гігантський обрив, що веде до невеличкої мілкої річки. Та вражає не це, а краєвид, що відкривається з цього потаємного Алексового місця. Одразу ж за річкою простягається величезне поле, вкрите білими розлогими кущами, здається, глоду. А за полем обрій – такий близький і далечезний водночас. Небо там вогняно-помаранчеве, а де-інде навіть малинове.

– Вау... – тільки й можу вимовити, бо завмирає серце. Стою на самому краєчку обриву, розкинувши руки та вдихаю свіже повітря, що так любо пахне хвоєю.

– Подобається? – Алекс стає позаду мене і від його близькості почуваю себе ще більш піднесено, адже можу розділити цей захват з ним.

– Так! – вигукую. – Тут неймовірно!

Продовжую милуватися краєвидом, Алекс тим часом розстилпє картате синє покривало для пікніку та щось на ньому розкладає. Руки самі тягнуться до цигарок – занадто схвильованою себе почуваю. І все дивлюся, дивлюся в ту далечінь, намагаючись закарбувати її у своїй пам'яті.

За все своє життя я не часто могла насолодитись такими мальовничими місцями. Хіба що Дніпро мене радував своєю могутністю, пишністю та розкішшю. А тут і ліс, і річечка, і неймовірний захід сонця, і він... моя мрія... Зітхаю важко, повертаюся і... підстрибую від несподіванки. Стоїть моя мрія прямо позаду.

– Не лякай так, – серджусь, – я могла б звалитись вниз.

– Я б тебе спіймав, – з милою усмішкою відповідає.

Ми сідаємо на покривало, де лежать фрукти, цукерки, котрі я вперше в житті бачу, і пляшка вина. Здається, не дешевого. Я навмисне розташовуюсь якомога далі від хлопця.

– Ти ж за кермом! – киваю на вино.

– Це для тебе.

– Я не буду пити сама, – хитаю головою, зазираючи у хитрі вічі, що постійно мене свердлять.

– Добре, – знизує плечима та дістає з задньої кишені свій дорогезний телефон, щось друкує, швидко-швидко перебираючи пальцями, а потім кидає його поряд. Наливає нам два неповних келихи вина, протягуючи один із них мені.

– Не хочеться бути банальним, Світ, – промовляє хлопець, дивлячись на рідину малинового кольору. Знову це «Світ», що аж колупає в серці! – Пити за знайомство чи за майбутнє. Просто хочеться випити за те, щоб поряд була людина, котра зрозуміє.

Дивиться в очі пильно та серйозно, не відводячи погляду, проте вина геть не пригублює. Здається, я червонію. До кінчиків нігтів на ногах. Роблю ковток та дивуюсь тому, яке це вино смачне та надзвичайно холодне. Він його морозив чи в рідкому азоті зберігав?

– Як у тебе справи? – запитую у хлопця. Він нарешті робить ковток вина та ставить склянку на спеціальну підставку – щоб не розлилось. Я свою тримаю в руці.

– У мене майже що відпустка, – усміхається мені чарівно. – Я сказав, що не буду працювати мінімум місяць. Щоправда, винятком стане кліп, котрий зніматимемо у середу.

– Хіба артисти літом можуть собі дозволити такий тривалий відпочинок? – уточнюю, бо знаю, що всі вони трудяться, як бджоли. А хто трутень – той нічого не має. Ані слави, ані статусу, ані роботи.

– Я не мав відпустки, відколи прийшов у шоу-біз. Я заслужив її, особливо після того, що відбувалося в Анталії.

Алекс лягає на спину, закинувши руки за голову, та дивиться на небо, котре от-от потемніє, на ньому вже видніється тонесенький серп місяця.

– Все так погано? – запитую, кидаючи цукерку до рота. Смачнючі! З горіховою начинкою, як я й обожнюю.

– Це було жахливо, – хитає головою, не відводячи погляду від небес.

– Мені здається, ти перебільшуєш, – заперечую та беру ще одну цукерку. Ням. Ням. Ням.

– Давай краще про щось приємне поговоримо. Як твоє навчання? Скоро канікули?