23

Прокидаюсь від того, що мене будять. Нехай йому грець! Скільки ж я проспав? Повільно, легкою морською хвилею спогади налягають на мою голову і я усміхаюсь. Світі… Як же паршиво, що я заснув так не вчасно. Потяг до дівчини тільки збільшився. Не хочеться відкривати очі, а просто уявити її поряд зі мною.

–Алексе, пора, – говорить неприємний голос менеджера. Я, склавши руку в кулак, б'ю навмання. На жаль, промахуюсь і лиш розсікаю повітря.

–Він уже своє отримав, – весело сповіщає Тьома. А він звідки тут взявся? Ааа, контракт, Жак і тупе шоу. Точно…

–Встаю, – відповідаю, не відкриваючи очей, скидаю ковдру з себе.

–Бог мій, Алексе! – вигукує адвокат. – Ти б попередив! Добре, що хоч в спідній білизні!

Змушую себе роздерти очі й бачу ранішню природну реакцію…

–Пардон… – розводжу руками, проте Тьоми уже й сліду не залишилось, тоді як Андрій сидить в кріслі та дивиться прямо мені в очі.

–Пробач мені, Алексе… Я дурень. І я готовий покинути команду, якщо ти цього хочеш.

Мовчки підіймаюся з ліжка і йду до ванної кімнати. З волоссям потрібно щось зробити. Воно занадто довге по боках, занадто хвилясте і занадто густе. Наспіх приймаю душ, чищу зуби. Коли вертаюсь в кімнату, Андрій так і сидить в кріслі, підперши рукою підборіддя.

–Єдине, чого я зараз хочу – опинитись в Києві, поряд з розкішною красунею, – говорю менеджеру та одягаюсь в перше, що потрапляє під руку – чорну футболка з принтом моїх ініціалів і короткі шорти. – Знаєш, я послухався тебе і вирішив переспати хоч з кимось. Поговорив з нею до ранку і зрозумів – а чого тільки одна ніч? Я хочу її всю. Надовго. Можливо, не назавжди, не на все життя і не «до гробу», але хочу більше, ніж на одну ніч. Мушу тобі подякувати, Андрюхо. Якби не ти, то не знав би, що хочу звичайних теплих стосунків. Знаєш, я збираюсь купити квартиру в Києві. Раніше вона мені нікуди не впиралась, а зараз... – знову розводжу руками. – Я хочу сім'ю. Справжню сім'ю, яка колись уже була в мене. До того, як загинув батько.

Не знаю, чого мене так поперло на відвертість. Просто захотілось поділитись з другом. Здається, я йому пробачив його тупість. Це не зрада, як думав я вчора, проста людська тупість.

Андрій мовчить і навіть не рухається, але й не зводить з мене погляду, коли я ходжу по кімнаті в пошуках зарядного пристрою. За ніч телефон вимкнувся. І тепер я не зможу написати Світі аж до кінця зустрічі з Жаком.

–Ходімо. Скільки я маю тебе чекати? – обурено-жартома говорю другу і той підіймається з легкістю, але зітхає якось вимучено. Ти ба! А я думав, що він уже приріс до того крісла.

Сьогодні Жак веселіший, ніж учора. Ми підписуємо контракт, хоча й не з першого разу. Довго сидимо в конференц-залі готелю, обговорюючи кожну деталь. Стариган сьогодні з групою підтримки. З нами лиш Льоша, Андрій і Ліна, котра теж підписує контракт. Паперова тяганина триває не менше трьох годин і я уже зовсім сходжу з розуму під кінець, коли сценаристи ідіот-шоу відмовляються виключати поцілунки.

–Я не буду їх цілувати! – серджусь на всіх кругом. – Це ж ненормально цілувати 10 дівчат за три тижні! Це по одній що два дні! Я так не можу! Я однолюб!

–Ну що ти за ганчірка, Олексію? – не витримує Жак. – Ниєш весь час, ниєш. І те йому не так, і се! Так тільки баби поводяться!

О, ти ще побачиш, як я себе буду вести під час зйомок! Ти ще пожалієш, що вплутався в це! Натомість широко посміхаюсь і говорю, як радий такій “прекрасній” можливості пропіаритись лишній раз. Жак – не дурень. Розпізнає мій сарказм і сердиться.

–Фільмування починається сьогодні ввечері, – говорить англійською якийсь очкастий. – Ми маємо вписатись в графік.

–Якого дідька? Ви ж говорили, що завтра початок! – зриваюсь і кричу в обличчя Жаку лайливі слова.

Він театрально закочує очі й встає з-за столу. Наливає сам собі склянку води, хоча для цього є офіціантка (котра, до речі, зиркає на мене круглими очима), випиває її та мовчки вертається на своє місце.

–Підпункт про щоденні розмови буде викреслено, якщо ти не припиниш.

Куди там його викреслювати?! Він і так майже, що умовний – вони матимуть право заборонити, якщо я щось зроблю не так. Серджусь, але мовчу.

–Правильний вибір, – говорить Жак. Далі я не слухаю. Просто тиняюсь по кімнаті, розглядаю місто за вікном і обговорюю з Ліною нову зачіску. Здається, я знаю, що хочу.

Перед зніманням мені дають крихітку часу, щоб поговорити з дівчиною.

Її голос тремтить від хвилювання і мене це пробирає до кісток. Вона засмучена через якусь подію, я не можу ще більше її печалити розповіддю про шоу. Уже пізніше я зрозумію, що даремно змовчав. Потрібно було одразу говорити, довіритись, бо потім уже стало пізно.

В кімнаті з'являється Андрій і показує на зап'ястя, мовляв, час закруглятись. Проте я не звертаю на нього уваги. Застрибую на крісло і стаю в повен зріст. Чорта з два менеджер до мене дістане. Він в порівнянні зі мною – карлик.

Голос Цукерочки дуже сумний і це розриває моє серце. Хочеться вити від досади. Від того, що я не можу бути зараз поряд з нею. Добре, хоч вдається її розвеселити.

–Алексе, це не смішно… – бурчить друг, намагаючись дострибнути до смартфона.

–Льохо, віддай телефон, твій час вийшов. Нас чекає Жак! – Андрій уже добряче розгніваний, а мені ще веселіше від такої гри. Обіцяю Світі, що зателефоную завтра, хочу сказати, що думаю про неї постійно, але Андрій ухитряється вирвати телефон з рук і кричить, мов його ріжуть:

–Перестань поводитися, наче дитина! Тобі скоро двадцять п'ять, а здається, наче п'ятнадцять! У нас контракт!

–Ідіот! – кричу йому у відповідь, але усмішка досі на вустах. Сьогодні я почув її голос вперше і в мене піднесений настрій. Відчуваю, що крила розправляються.

Мене везуть на місце зйомок – віллу, котра знаходиться на березі моря. По дорозі ледве вмовляю роздратованого Андрія на зупинку біля супермаркету. Беру п'ять пляшок дорого віскі. Пакую в невелику дорожню сумку, що купую там же. Вони мають відчути те ж пекло, що і я.

Місцева дівчина, що стояла за мною в черзі, доганяє біля виходу і тягне маленький блокнотик з ручкою. Белькоче щось своєю мовою.

–Я не розумію, – виділяючи кожне слово, карбую англійською з акцентом, щоб зрозуміла.

–Буд лака… – складає долоні в молитві і ледь не плаче. Ручкою показує, щоб я дав автограф та продовжує англійською: – Син... мій син... обожнювати вас... будь ласка...

Англійська настільки ламана і некоректна, що вуха просто в'януть. Але я все ж розписуюсь, і жінка, котра зовсім не виглядає матір'ю, стрибає на радощах і дякує ще гіршою українською.

Всім привіт! Це Алекс Рікс і це моє життя! Куди б я не пішов – мене кругом впізнають. Навіть в чужій країні. Мене постійно помічають, знімають і просять дати автограф. Іноді прихильниці збираються в невеличкий натовп і переслідують. Верещать і кидаються на шию, якщо, звичайно, у них є така можливість.