Глава 17 Є безжальне слово — Мусиш

«По-перше, не можна жити для себе»

(Андре Моруа)

Джул, Розмовляючий острів, сьомий день Періоду Пробудження

Коли ми відійшли на відстань, достатню, щоб «зберегти обличчя», Лайєн припустив таким жвавим бігом, що я й справді ледве за ним устигала. Кігті відтягували пояс і заважали, а ще не полишало відчуття гострого кинджала, приставленого вістрям між лопатками. Хотілося зіщулитися, але щось — мабуть, гордість — утримувало від цього жесту відвертої слабкості.

Запитань було багато, і вони множилися в голові, наповзаючи одне на одне, але я розуміла — ставити їх зараз не мало сенсу, він просто не відповість, і це знову порушить ту єдність, яка починала відроджуватися між нами. Також я розуміла, що нічого не повинна розповідати будь-кому про те, що сталося, доки він сам не проговориться.

Ставши мимовільним свідком його відступу, я просто зобов’язана була тримати язика за зубами, оберігаючи імідж нашого самопроголошеного лідера.

Занурившись в ці думки, я помітила, що Лайєн зупинився, лише коли врізалася в нього з усього маху і, не втримавшись на ногах, полетіла на землю, потягнувши його за собою.

Це було цілковите фіаско — я знову показала себе незграбною громилою, яка до того ж не вміє тримати дистанцію й рівновагу. Я заплющила очі й зіщулилася, готова до всього, до будь-якого спалаху його гніву чи насмішок, але тільки не до того, що сталося. Я не одразу зрозуміла, що це за дивне похрюкування оточило нас і чому його груди ходять ходором. Наважившись розплющити очі, я побачила найнесподіванішу картину — він лежав горілиць, витягнувшись на весь свій чималий зріст і міцно притискаючи мене за плечі до себе, другою рукою затулявши рота, звідки й долинали звуки, що так мене здивували. Він сміявся, навіть не так — він реготав, закинувши голову й міцно заплющивши очі. З-під його повік стікали сльози, які він періодично змахував і знову затуляв рот долонею.

Це було так безглуздо, так неправильно й так заразливо, що я приєдналася до нього, виплескючи з реготом увесь той накип, що осів на душі за ці дні.

Сміх звільнив нас, розкував, і, вже відсміявшись, ми ще деякий час просто лежали поруч на сирій землі й, тримаючись за руки, мовчки дивилися в небо, наче звідти могли прийти відповіді. Жодної ніяковості, манірності, образи — наче двоє розумних, які нарешті зустріли одне одного й більше не бажали відпускати. Думаю, що саме тоді між нами й пролягло те справжнє єднання, без якого подальший шлях не мав жодного значення.

— Друже мій, а хто це взагалі був? — я, витерши сльози, підвелася на лікті й подивилася в бік гір. — Я про таких не чула.

— Ти й про кам’яних велетнів не чула, — без звичної насмішки сказав Лайєн і, спритно підскочивши, подав мені руку. — А вони, як бачиш, є.

— Отже, ти їх знаєш? — я поправила перев’язь і нарешті зручніше порозсовувала кігті по кишенях, віддавши половину ельфу. — Тому ми так швидко відступали? Вони небезпечні?

— Це лепреконси, їхні стріли слабосилі, а от отрута, якою вони змащують наконечники, — ні. Однієї подряпини достатньо, щоб відправити тебе туди, звідки ніхто не повертається. Ну, зрозуміло, якщо поруч немає шамана або друга з оживляючим сувоєм. Ходімо? — і він, не чекаючи відповіді, попрямував у бік містечка, залишивши мене позаду.

— Слухай, а ти вже вирішив, що ми робитимемо, коли повернемося на Твердь? Бо я, правду кажучи, гадки не маю, — я розглядала його плечі, і мені здалося, що в його волоссі промайнуло щось схоже на срібні нитки.

— Перш за все ми повернемося в Меллорин, — він зупинився і, дочекавшись, поки я порівняюся з ним, додав: — Там знаходиться столиця Вищих ельфів і місто моєї родини, чудове місце для того, щоб перепочити й зібратися з думками. Ну а далі вже дивитимемося за обставинами — здається, нам багато чого належить дізнатися й зробити, перш ніж Неназваний себе проявить.

— Думаєш, він зачаївся? — я й справді не розуміла, як така могутня сутність могла сховатися від звичайного магічного протистояння, яке відбулося пів року тому, коли я ледь не відкрила йому прохід на Острів, до витоку.

— Він не має влади над цим світом, — Лайєн зупинився й уважно подивився на мене. — Поки що не має. Як би тобі пояснити — він, по суті, потрапив у пастку в ту мить, коли я розірвав наш зв’язок. Половина його замкнена в цьому світі й змушена постійно шукати собі тіло, оскільки ця земля його поки що відторгає. Його друга половина в її первісній формі замкнена там, звідки ми повернулися. І повір — якби тутешній мав хоча б соту частку тієї могутності, ми б із тобою не розмовляли.

— Це все дуже заплутано, — я дивилася на призахідне сонце, і мені вперше захотілося, щоб час зупинився. — Якщо він слабкий, то чому його досі не знищили?

— О, він зовсім не слабкий, повір мені й тим більше не вір нікому іншому, хто намагатиметься підштовхнути тебе до цієї думки, — Лайєн невесело розсміявся. — Просто ти зіткнулася з ним у мить його найбільшої вразливості, і навіть тоді вся сила й міць Воїнів Храму нічого з ним не зробили. Він просто пішов — сам, тому що так захотів. Щойно він знайде достатньо міцний сосуд, здатний втримати його силу, він знову зважиться на прорив, і тоді, найімовірніше, його зусилля увінчаються успіхом. Ти повинна знайти його й зупинити задовго до цього. Уся біда в тому, що ми не знаємо, яку він має постать, щоб почати пошуки.