26 березня 2022

26 березня

Я прокинулася від холоду. Світла не було, і ми так і заснули в темряві, загорнувшись у всі ковдри, які змогли знайти. Було тихо, але ця тиша лякала. Вона ніколи не віщувала нічого доброго.

Свічки закінчилися, телефони майже розрядилися, і в цій суцільній темряві постійно хотілося спати.

— Що будемо робити? — запитала я, розминаючи затерплі пальці.

— Зараз зроблю свічку з картоплі, — спокійно відповіла бабуся, ніби це було чимось звичним.

У підвалі стояв задушливий сморід від свічок, не вистачало кисню, а з теплопункту тягнуло густим димом горілого масла. Дихати ставало все важче. Ми прочинили двері в під’їзд і на вулицю, сподіваючись хоча б трохи впустити свіжого повітря.

Весна. Як не дивно, на вулиці вже відчувалася весна. Сонце м’яко освітлювало обгорілі стіни, десь удалині чулися співи птахів. Наші сміливі птахи не покинули нас, навіть коли люди почали виїжджати. Десь далеко гриміли вибухи, але ми вже не здригалися. Вони стали буденністю, частиною цієї нової, спотвореної реальності.

Я винесла Пашу в під’їзд, щоб хоч трохи наповнити його легені киснем. Він радісно усміхався сонячному світлу, ніби навколо не було нічого поганого.

Обідали ми в повній темряві. На смак їжа була як попіл.

А потім зникла вода.

Тепер у нас не було ні зв’язку, ні електрики, ні води. Як далі? Що тепер?

— Ну що, ви не надумали їхати зі мною? — спитала я маму, відчуваючи, як з кожним днем надії тут ставало все менше.

Вона довго мовчала.

— Знаєш, я вже почала замислюватися над цим, — нарешті сказала вона.

— Їдьте, — тихо додала бабуся.

— Тільки як ми тепер зв’яжемося з перевізником? Телефони розряджені…

Після обіду вибухи посилилися. Ми, як і завжди, зібралися у найбезпечнішому місці — у вузькому коридорі, під слабким, тремтячим світлом свічок.

Нас стало менше. Багатьом вдалося виїхати. Вони ризикнули, вибралися, і тепер більше не чують цих вибухів. Більше не сидять у темному, сирому підвалі.