Пролог

ПРОЛОГ

— Привіт мамо. — відповіла Віка на дзвінок матері.

— Я тебе не дуже відволікла?

— Та ну як сказати? — озирнулася дівчина довгим коридором — Прийшла ось під кабінет філософію перездавати, і, як на зло, забула заліковку на тумбі в гуртожці. Зараз бігом згасаю по неї, поки Лінковський не прийшов. Нас тут зібралося п'ятеро, тож думаю встигну.

— А додому сьогодні хоч приїдеш?

— Навряд встигну на електричку, що на дві години, а плентатися нічним Запоріжжям якось не хочеться, хоч і літо, та все ж таки перспектива спати на лавці така собі. — Віка пішла швидкою ходою коридором до сходинок — Хіба що ти мені таксі проплатиш.

— В нас батька заможного Буратіно немає, яке ще тобі таксі?!

Віка вибігла з технікуму, швидким кроком направилася до воріт, де, як завжди, зібрався натовп курців.

— Ну не буду ж я натурою розраховуватися. Так що сьогодні ще заночую в нашому клоп’ятнику.

— Що? — незрозуміла мати.

— Не зважай, тут так нашу жіночу гуртожку прозивають. — просміялася вона.

Віка прошмигнула між юрбою студентів. Пробіглася по сходинках до сімферопольського шосе, яке протягувалося повз навчального закладу ВДАТ, крізь всю Василівку.

Віка тримала телефон біля вуха, вслуховуючись до матері, і не звернула увагу на припарковану неподалік фуру на узбіччі.

Дівчина подивилася на дорогу праворуч — машин наче не було, глянула швидко ліворуч — теж не побачила, окрім припаркованого тягача, та водія, який длубався під піднятою кабіною, та поквапилася через зебру, і не встигла зрозуміти, як підлетіла в повітрі.

Все відбулося миттєво. Дівчина до пуття зрозуміти нічого не встигла. Вона лиш бачила, як пролітала над асфальтом, потім темрява. Потім мельком помітила, як її юзом тягне по асфальтовому покриттю, і знову темрява. Потім днище машини й кривавий шлейф між колесами, і знову темрява...