ГЛАВА 3

Легка теплінь лоскотала повіки, пустотливо ковзнула лицем, лишаючи приємний слід. Щось сильно штовхнуло в бік, рвонуло рукав. Схопився, навіть не відкривши очі, поставив жорсткий оберег, водночас атакуючи невідомого супротивника. Коротке скавучання вмить привело до тями. Світ явився в легкому тумані післясну, мерехтливих випарах озера, росяних деревах й ображеної морди Вовка.

• Друже, даруй що я тебе… - сіроманець сердито сопів, вириваючись з міцних рук – не сердься, тяжка була нічка, ну.

В кінці-кінців Вовк перестав відвертатись, коротко зітхнувши, лизнув просто в ніс.

Крайнеба помаленьку наливався ніжним багрянцем, ніби личко соромливої дівчини. Гострі промені прорізали сірий вид помираючої ночі, відкриваючи путь Дажбожій колісниці. Ось, пломеніючим вогнем, заярілись гриви баских коней, розливаючи навкруг буйство небесного вогню. Легка дріж пронизала тіло, ярі вогники затанцювали в зіницях, відливаючи червленим золотом. Гаряча міць наливала тіло, єднала із землею, бурхала сотнями поколінь пращурів. Славлячи Богів, поминаємо довгий ланцюг предків, без помочі яких лишаємось дрібним бур’яном, чужинцями серед багатьох світів. Бо немає страшнішого, як загубитися, не знати дідів своїх, у вічних сутінках без пам’яті блукаючи…

Вогненноликий спокійно прямував своєю стезею, купаючи Праву ласкавим теплом. Повільно обернувся – звіряча натура не підвела – в глибокій тіні кошлатого гілля смарагдовим полиском зоріли навські очі. Ті самі.

• Почув все таки
• Чого крадешся тихенько ?
• Зараз світ такий. Пан говорить - Нава з Правою змішалась й нікому немає спокою в цій круговерті
• Сама що думаєш ?
• Знала інші часи – люди родичами були, з лісовим людом в злагоді жили, мавки навіть у весі ходили, парубки в Сонцеворот до нас бігали. Славні часи, веселі… Тепер чорні вогнем випекли ту славу. Та ще ці, моголи. Смертю навкруги тхне, гидкою смертю, ніби на забійні, де худобу зводять.
• Недобрі часи застав. Слухай, вкажи місце - до ладу себе привести – четвертий день без води
• Воно й  видно, он як мошка враз залюбилась – зеленаві бісики перевертались у тих блискучих очицях – ходімо до озера.

Сам ні за що б дороги не знайшов. Плутав би між корчами, перечіпаючись корінням, роздираючи одяг та шкіру гостряками кущів. В кінці-кінців опинився б у ведмежій ямі або оповитий лісовиковим туманом сконав на купі хмизу. Якби був сам. І чужим.

• Простуйте сюди – смарагдові шати розступились, відкриваючи прозоре плесо, вкрите легкою паволокою туману – воно, дихало, даруючи терпку прохолоду золотавого ранку.

Зупинився, пильно розглядаючись навколо.

• Ти тільки дивитись будеш, чи й шию потреш ?
• Аякже, здався мені. Краще он на гіллі покатаюсь – все ж веселіше ніж утлого хлопа розглядати.
• Утлий хлоп… зухвала… дівка – темна халамида впала на зелений моріжок, відкривши незвичні обладунки – погано ще нас знає, скажи, Вовче ?

Та сіроманець нічого не відповів – не дочекавшись хазяїна, заліз в м’яку купіль, мружачись від втіхи нарізав круги далеченько від берега.

• От, чортяка, хлібом не годуй дай лиш поплескатись – пробурмотів відкладаючи зброю, поволі послаблюючи застібки шкіряного дублета.

Дивні доспіхи – зверху й зсередини шкіра, гаптована незвичайними травленнями, візерунками, довгі рукави стягалися на ліктях та зап´ястку шнурками. Щільні накладки передпліччя з срібними пластинами-браслетами міцно облягали кисть. Пояс – широкий черес з трьома застібками. Вузькі, темні штани  тоненької шкіри, високі чоботи, щільно облягаючі ногу. Ото й усе. Невже навіть кольчугу не носить в ці смутні часи ? Еге, та в нього доспіх сколотського волхва: з-під маленького відвороту шкіри блиснули харалужні пластини металу, ніби риб´яча луска, в декілька шарів вшиті між  верхом й сподом, надійно вберігаючи від будь-яких підступів.

А що то відклав наш купальник ? Якісь темні, непримітні піхви. Ніби меч, проте чудернацький якийсь - тонкий, та й лезо… хоча, гарно не роздивишся, з чохла стриміло саме руків´я, тонкої роботи, майстерно оправлене металом, м´яко іскрячись місячним блиском. Поряд, сховавши леза в соковитій густі траві, лежали два коротких ножі, без оправ з міцними дерев´яними ручками. В цій же купці стриміло ще щось, надійно сховане від надто цікавих очей, годі й роздивитися.

Розпустивши всі гаплики, стіг доспіхи. Сторожко розглянувшись, позбавився останнього людського знаку, поринувши у благодатне лоно Дани.

Крижана вода охопила, розметала думки, нищила спогади. Випірнувши, не мав сили зіпнути, деякий час просто безпорадно хапав повітря, полонений льодяною безоднею. Змахнув руками, розтинаючи прозору гладь, відчуваючи оксамитовий потік, пестячий тіло з усіх боків, рушив туди, де голосно форкаючи, бавився Вовк.

Смертельна втома, вечірнє напівзабуття, нічний буревій – все пішло за водою. Почувався новонародженим – мертвецький холод кудись зник - тіло пашіло, приємно поколювало тисячами голочок, примушуючи кров скажено кружляти, розносячи радість в найдальші закапелки душі. Бовтаючись з сіроманцем, відкинув всі тривоги, печалі останніх днів, наповнюючись нестримною снагою чаклунської води.

...Старезна верба впізнала, прийняла гнучкими обіймами, тихенькою колисанкою шельпотливого листя. Вгору-вниз, вгору-вниз… так би й довіку. Вічність… пустий звук. Це люди навигадували. Різних бачила. Ще трішки застала поважних волхвів, спільні треби, гучні ігрища Сонцевороту. Назавжди запам´ятала палкі очі, могутні обійми одного з тих похмурих охоронців Рода, кумир якого стояв он там, на горбочку, відбиваючись у безмежній блакиті озера.