РОЗДІЛ 11. Накип совка та захисні бар'єри нашого мозку

Що ж, після цієї маленької паузи ми можемо трошки продовжити й глибше розширити тему Віри — тієї самої невидимої сили, яка найчастіше і є нашою головною рушійною силою в житті. Саме вона не дає нам зламатися в найтемніші часи, саме вона тримає нас на плаву і просто не дозволяє опустити руки, коли здається, що все навколо рушиться.

Але давай одразу домовимося про терміни, щоб у нас не виникало непорозумінь. Зараз мова йде взагалі не про ту віру, яку нам пропонують як певний релігійний напрям для сліпого наслідування. Я говорю не про канони Біблії, Корану, Тори чи ще чогось подібного. Ні. Мова про ту Віру з великої літери, яка від самого народження живе всередині кожного з нас. У кожного з нас є свої власні, внутрішні канони, які написані, як кажуть, нашими власними кроками, нашими особистими помилками, шрамами та перемогами.

Скажи мені, мій читачу, як ти сам думаєш: чи є віра в себе важливою? Чи це просто гарна фраза з психологічних тренінгів?

Подивись навколо тверезим поглядом. Скільки зараз глобальних інформаційних систем побудовано виключно на вірі людей! Скільки маркетингових ніш, телевізійних програм, фінансових схем і брендів тримаються лише на тому, що ми колись погодилися в це повірити. Їх навіть неможливо порахувати, бо це стосується майже всього матеріального світу. І це впливає на всіх нас, без жодного винятку. Ну от тобі найпростіший приклад: ми всі з дитинства свято віримо в абсолютну користь молока. Чому? Бо колись, дуже давно, якийсь учений це нібито довів, а радянська (і не тільки) реклама забила нам це в голови на рівні рефлексів. Ми п'ємо його і не замислюємося.

Але давай покладемо руку на серце. За більшістю таких загальноприйнятих суспільних тверджень, погодся, завжди ховається величезна купа підводних каменів та хитрих «АЛЕ». і насправді, майже будь-яке з цих тверджень за бажання можна як науково підтвердити, так і з тріском спростувати — сьогодні вчені кажуть одне, а завтра доводять абсолютно протилежне. Світ зовнішніх фактів дуже мінливий.

Але є одна річ, яка не має права змінюватися залежно від погоди чи думки експертів. Коли діло стосується саме твоєї внутрішньої віри в себе — вона має бути залізобетонною та непохитною! Тут немає місця для «можливо» чи «я спробую».

Звичайно, можна наводити безкінечну, колосальну кількість прикладів саме такої всеперемагаючої віри в себе з історії чи життя. і водночас таку саму кількість прикладів запеклі любителі диванної критики можуть в один момент розбомбити своїми нудними, скептичними «бо...», «так їм просто пощастило» або «у них були гроші». Скептики завжди знайдуть причину, чому в тебе нічого не вийде. Але хіба їхня думка має значення, коли всередині тебе горить твій власний вогонь?

і знаєш, у питанні цієї самої внутрішньої залізобетонної віри тобі має бути абсолютно байдуже на думку, за великим рахунком, абсолютно не важливих для тебе людей. Вони не живуть твоїм досвідом. Вони не проживають твоїх емоцій, не плачуть твоїми не виплаканими сльозами ночами в подушку і вже точно не ходять твоїми власними, стоптаними «сандалями по тернистих стежках» твого унікального життя. Вони бачать лише красиву або не дуже картинку зовні.

Тому, насправді, хто, як не ти сам, найкраще в цьому світі знає твої справжні переживання? Хто знає, як у тебе всередині все стискається, наприклад, через складну ситуацію з батьками, через проблеми з дитиною чи через тиск і підкилимні ігри в колективі на роботі? Ти й тільки ти сам розумієш, відчуваєш і переживаєш усе це на своїй власній, живій шкірі. Бо ти маєш свою особисту історію і свій унікальний шлях розвитку в тих чи інших стосунках — чи то з найріднішими людьми, чи то з колегами.

Лише ти один у ті складні моменти відчував на собі ті холодні, оцінюючі погляди. Лише ти чув ті неприємні розмови за спиною або до болю викривлені перекази чужих пліток про тебе. Але, попри весь цей зовнішній шум, є те, що нікуди неподіти. Це ось те особливе, власне відчуття поруч з іншою людиною.

Погодься, що й ти колись у своєму житті чітко відчував, як кажуть, шкірою чи тим самим «спинним мозком» якісь незрозумілі, дивні імпульси. Вони бувають дуже різними, і найгостріше це відчувається саме при першій зустрічі з новою, абсолютно незнайомою людиною. Чому з новою? Бо про знайому ти вже бодай якось, але маєш у голові «свою» готову історію. Звісно, якщо ти взагалі маєш звичку формувати свою особисту думку, а не просто ліпиш її, як пластилін, із чужих оцінок, пліток та висловів інших людей.

І тут ми підходимо до дуже болючої точки. Чому нам так важко слухати себе, а легше вірити чужим оцінкам? Та тому, що ми з тобою — діти пострадянського простору. І ми досі носимо в собі, у своїх звичках і страхах, не зовсім відмитий, іржавий накип від того тоталітарного «совка». Цей накип під назвою «а що скажуть люди?» досі нас характеризує, контролює і затискає в лещата. Хочемо ми цього чи ні, він сидить глибоко на підкірці. Нас поколіннями вчили бути сірою масою, не висуватися і звіряти кожен свій крок із думкою натовпу. І відмивати цей ментальний бруд із власної голови — це велика, щоденна праця.

Але чомусь ми все одно продовжуємо завзято формувати свою особисту думку виключно з розповідей, переказів та оцінок інших людей (хоча, хвала Всесвіту, слава Богу, не всі з нас так роблять, є винятки).

Та якщо на хвилину зупинитися і глибоко замислитися, то стає зрозуміло: ця звичка залежить далеко не тільки від нашого специфічного «совкового» виховання. Тоталітарне минуле просто посилило цей ефект, довело його до абсурду. Але спілкуючись із людьми абсолютно іншого походження — європейцями, американцями, де радянським духом і близько ніколи не пахло, — ти раптом виявляєш у них точно таку саму рису.

Чому? На мою думку, все набагато простіше: така вже є наша загальна людська природа. Це давня, майже первісна захисна функція нашої психіки. Давай подивимось на це з боку: будь-яка нова людина, новий досвід чи невідома ситуація — це для нашого мозку суцільна зона неочевидності. А все невідоме підсвідомо викликає страх. Для багатьох людей цей страх є паралізуючим. Тому наш хитрий лінивий мозок думає: «О, так краще я швиденько дізнаюся чужу, вже готову думку про цю людину чи подію, ніж буду сам витрачати сили, спілкуватися, ризикувати, дізнаватися все з нуля і вибудовувати власне ставлення». Це просто спроба психіки захистити себе від тривоги перед невідомим. А ще ми можемо врахувати такий факт, що кожна людина до кожної іншої людини, може ставитися абсолютно по різному, і вже думка іншої людини про цю людину навпроти тебе, може бути кардинально іншою.