РОЗДІЛ 4. Чоловіки-спонсори, секс та розмова з кумою

Тому я, маючи дві освіти, одну з них вищу, світлу голову, робочі руки, шалену працьовитість і внутрішню самоцінність, ніколи не шукала собі чоловіка як «спонсора» чи безпечну гавань. На той момент я працювала суто в чоловічому колективі. Уяви собі: понад п'ятсот чоловіків різного віку, різного фінансового статку та з абсолютно різними життєвими цінностями. І от я, провівши свій холодний внутрішній аналіз, чітко побачила: з усіх цих п'ятисот людей лише одиниці були дійсно щирими і по-справжньому кохали свої половинки. Дивлячись на це, я просто не вбачала реальних шансів зустріти таке ж велике й чисте кохання для себе. Мені не хотілося фальші. Тому так — у моїй голові залишилося -  лише дитя, якому я мріяла віддавати все своє накопичене тепло, ласку, любов і все своє життя.

Звісно, з усього цього вищеописаного у тебе зараз логічно випливає питання:

— Жінко, то ти що, виходить, шукала просто якогось рандомного заплідника?

І моя відповідь тобі буде гучною, чіткою і прямою: НІ. Ні, ні і ще раз НІ!

Я з тих людей — і тепер я можу сміливо та відкрито про це писати на сторінках своєї книги — які обожнюють секс. Я кайфую від цього, я насолоджуюся процесом у кожній його хвилині (хоча, скажу чесно, так було далеко не завжди). Але для мене це можливо ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ Є ПОЧУТТЯ! Просто переспати з випадковим гарним хлопцем із хорошим, добрим на вигляд ДНК — це взагалі не моя історія. Мені було потрібно, щоб у цьому рівнянні зійшлося все: велике кохання, справжні почуття і... мій майбутній син.

Насправді, так воно і було. І знаєш, коли проходиш через подібне, ти вже просто не можеш не повірити в одну красиву істину: діти самі обирають своїх батьків, щоб народитися на цій Землі. Я не знаю, віриш ти в це, мій читачу, чи ні, але іншого, бодай трохи логічного пояснення всьому цьому я так і не знайшла. Наш мозок прагне формул, але життя пропонує щось значно вище.

Ось давай замислимось. Тобі ніколи не було цікаво, чому після народження дитини так багато пар раптом розходяться? І головне, що в кожного з них у голові крутиться одна й та сама німа фраза: «Боже, та де були мої очі? Що я взагалі знайшла в цій людині? Що нас поєднувало?». Звучить знайомо, правда?

Десь приблизно в таку ж ситуацію потрапила свого часу і я. Це класика життя. Але лише з часом, пройшовши через внутрішні бурі, я навчилася дивитися на все це зовсім інакше. Не з образою, не з болем, а як на безцінний досвід, на важливий урок і — найголовніше — як на шанс отримати те саме нове життя, яке ми разом привели у цей світ. Мій син!

Сьогодні я вмію просто дякувати. Дякувати тій людині і Всесвіту за подароване мені материнство. Хоча, скажу тобі чесно, реальність цього материнства виявилася максимально далекою від тих рожевих картинок, які я колись малювала у своїй уяві. Це було важко. Але попри всю побутову та емоційну складність, я була абсолютно щасливою у своєму материнстві. Я отримала те, про що просила.

Наша історія кохання та подальшої драми остаточно закінчилася через п’ять років спільного перебування разом. Хоча, якщо бути відвертою до кінця, у моїй голові вона фінально завершилася набагато раніше. Ну, ти ж знаєш, як це зачасту буває у нас, жінок? Зовні ми ще можемо намагатися щось склеїти, готувати вечері й посміхатися, але всередині рішення вже прийнято, і ми просто тихо доживаємо цей сюжет до титрів. Озираючись назад, у цьому минулому етапі можна було б розкопати і проаналізувати ще купу цікавих психологічних фактів, розібрати купу помилок, зробити ціле наукове дослідження з глибокими висновками... Але навіщо? Найголовніший і найкращий висновок із усього цього масштабного життєвого уроку — це мій син. Той самий хлопчик, про якого я точно знала ще з п’ятого класу, сидячи на затертій дерев’яній лавці біля старої шкільної батареї. Коло замкнулось.