РОЗДІЛ 3. Історія мого сина, або Як намір сильніший за біологію

Наприклад, навіть поява в моєму житті сина — це величезна, неймовірна історія. Там було стільки дивовижних збігів, знаків та явного, майже відчутного втручання тих самих Вищих Сил, що в мене досі перехоплює подих. Але це абсолютна правда. І хоч як би я не намагалася увімкнути логіку, жодного іншого, раціонального пояснення цьому я просто не знаходжу. Це було диво, сплановане десь там, нагорі.

Тож, слухай. Ще будучи в п’ятому класі, мы з дівчатами, граючись на перервах, часто обговорювали наше майбутнє доросле життя. Ну, знаєш, такі класичні дівчачі розмови: хто б хотів стати мамою, у кого буде донька, у кого син, скільки взагалі буде дітей… Я й досі, крізь роки, чітко пам’ятаю те саме місце в нашій старій сільській школі. Досі бачу ту дерев’яну лавку біля великої чавунної батареї та вікна. Лавка була пофарбована в кілька шарів, причому фарбували її щороку наново, бо ми, діти, за зиму затирали ці теплі місця буквально до лисин. І от ми — ті самі бешкетники, які зачухрували ці лави, — сидимо, гріємося і ділимося мріями.

Дівчатка тоді всі як одна щебетали, що хочуть донечку, а дехто навіть двох. І ось коли черга дійшла до мене, я не просто замріяно посміхнулася — я відповіла дуже чітко. Звідкись у мені була залізна, спокійна впевненість: у мене буде хлопчик. У мене буде син. І я буду пишатися ним, бо з перших днів свого існування він стане моїм головним стимулом для життя, моїм орієнтиром для досягнення цілей і руху вперед.

Дивно, правда? Маленька дівчинка в п’ятому класі на затертій лавці біля батареї просто знала своє майбуднє. Це не була магія в чистому вигляді, це було те саме первинне налаштування мого внутрішнього навігатора, про яке ми говорили трохи раніше. Намір, який пустив коріння вглиб мене ще тоді, коли я сама була дитиною.

Звичайно, дівчата з мене не те щоб прямо посміялися, але виникли певні докори в стилі: «Ну ти якась не така дівчинка, як усі... Чому це ти хочеш саме хлопчика?». Та на це я лише знизала плечима і спокійно повторила, що впевнена: саме так і буде, а не інакше.

Слухай, я зараз зовсім не хочу малювати з себе якогось пророка. На той момент я взагалі не розуміла, що це за почуття, і тим паче не будувала жодних «усвідомлених намірів» чи «внутрішніх навігаторів». Та й звідки мені було знати в свої одинадцять років про реальне бажання мати дітей? Що я тоді могла тямити в різниці між вихованням хлопчика та дівчинки? Нічого. Я просто мала цю тиху впевненість всередині — і все. Без жодного логічного підтексту. Звичайно, усе це трансформувалося з часом. Стаючи старшою, проходячи, як і кожна з нас, через непростий досвід статевого дозрівання та формування себе як особистості в усіх сферах і стосунках, я почала дивитися на речі інакше. Тоді прийшло вже цілком доросле розуміння: так, я хочу дитину. І мені стало абсолютно байдуже, хто саме це буде — дівчинка чи хлопчик. Головне — щоб дитинка була здоровою. Зараз я знаю це ще й як медик: у світі стільки різних патологій та порушень, що коли починаєш усе це вчити й бачити на власні очі, голова просто йде обертом. Тому всі дитячі забаганки про стать відходять на задній план, і єдиним бажанням залишається — дати нове, здорове життя.

Саме ж бажання мати дитину виникло в моєму житті в дуже специфічний момент. Це був період, коли я пекельно, тяжко працювала. Я вигорала емоційно і фізично на роботі за своєю першою спеціальністю, паралельно навчалась на заочному в університеті й одночасно своїми силами робила ремонт у малесенькому житлі... Житлі, яке я досі начебто маю, але водночас і не маю (це дуже заплутана історія, можливо, колись я розкажу її тобі детальніше).

І знаєш, що найцікавіше? У цей момент дикого виснаження у мене в голові не було класичної жіночої думки: «Ой, як я хочу знайти чоловіка, який буде мене забезпечувати, буде чуйним, коханим і щирим, щоб сховатися за його спиною». Ні. Такої думки не було взагалі.

Дитя. Ось про що єдине я тоді думала. І на той момент пояснювала це собі дуже просто: «Я, мабуть, просто не настільки сильно себе люблю, щоб продовжувати отак тяжко, на знос, працювати...». Вже зараз, з висоти свого досвіду, я чудово розумію: більшість речей у нашому суспільстві нам відверто нав'язують і романтизують. Народити дитину суто «для себе» і зробити з цього маленького створіння рушійну силу, такий собі внутрішній двигун, щоб змусити себе щось робити в цьому житті — це насправді дуже егоїстично і безглуздо. Але тоді, навіть попри епоху прогресу та інформації, я ще не мала тієї мудрості, з якою зараз аналізую всі свої минулі ситуації.

І ось тут, друже, давай повернемося до нашої розмови про докази невидимого. З погляду медицини та біохімії те, що сталося далі — це чиста аномалія. Будь-який лікар тобі скаже: коли жінка перебуває в стані хронічного стресу, фізичного виснаження та емоційного вигорання, її організм переходить у режим «виживання». Рівень кортизолу зашкалює, і тіло наглухо блокує репродуктивну систему. Воно наче каже: «Гей, куди нам дитину, ми самі ледве дихаємо!». У такому стані діти не приходять. Це біологічний закон. Але мій син прийшов. Хоч і не відразу, всупереч усім медичним діагнозам і законам природи, він пробився крізь це виснаження і мої, на той момент, діагнози. Хіба це не матеріальний доказ того, що є речі, вищі за біологію? Намір, закладений ще на тій затертій шкільній лавці, виявився сильнішим за стрес.

У моєму житті були стосунки. Я вміла і вмію щиро кохати. Але давай подивимось правді в очі: у нашому сучасному світі матеріальних цінностей, вигоди, розрахунку та розпусти, справжня щирість — це неймовірно дефіцитна річ. Більшість людства її просто втратила. Окрім дітей. Діти — єдині, хто ще вміє любити просто так.