Глава 20. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди

Соля безбожно бреше Мар’яні в слухавку:

— Так, простигла, — хрипить і вичавлює із себе кашель. — Ну де можна було влітку? Під кондиціонерами й дощем, звісно. Так, я сьогодні з дому попрацюю.

Шефиня — жінка прогресивних поглядів. Тож не каже Соломії про те, що попереджувати треба раніше. Навіть дозволяє починати роботу пізніше — коли вже зробить усі процедури. А ще краще — відвідає лікаря.

Соля відкидає телефон на крісло й видихає.

— Не дарма все ж на акторську майстерність ходила.

— Та ти маєш талант, — сміється Давид і солодко тягнеться на ліжку.

— Не пропила.

— Молодець, іди вже сюди, підскочила вона, — Давид бурчить, ліниво тягне руку й перехоплює Соломію.

— Мені треба було попередити начальницю, якщо вже ми сьогодні вирішили разом побути.

Якщо Соломія навчалася на акторській майстерності, то її доля навчалася на цирковій справі. Це ж треба так змішувати клоунаду й акробатичні етюди!

— А ти знаєш, що брехати — погано?

— Чи не ти мене вмовляв десять хвилин тому саме це і зробити?

Соля проводить пальцями по обличчю Давида — ледь торкаючись, наче намагається увібрати в себе цей момент. Пам’ять у мозку — занадто ненадійна штука, щоб їй довіряти такі моменти. А якщо сама дівчина просочиться цим спогадом, шанси його залишити великі.

— Ти мене так торкаєшся, ніби сліпа.

— У сенсі?

— Вони зазвичай пальцями вивчають контури тіла, обличчя.

— Можеш вважати, що в цей день я незряча. Так хочеться тебе всього запам’ятати.

— Навіщо запам’ятовувати?

— А якщо більше не буде такого дня?

— Та Солю, — Давид підіймає голову та спирається на лікоть, хочеться в цей момент краще розгледіти емоції дівчини. — Ти про що зараз?

— Знаєш, як у Симоненка? Більше тебе не буде, завтра на цій землі інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди…

—… добрі, ласкаві і злі, — за неї завершує Давид. — Але до чого це ти?

— А казав, що нічого не знаєш і взагалі дурний.

— Зіронько, не намагайся мені заговорювати зуби. Що там у тебе в голові зараз відбувається? І до речі, творчість пана Симоненка знаю не зі школи. Я тобі вже казав, що моя робота занадто сильно гальмує розвиток люди. Тому тренував пам’ять поезією. Але поясни, що саме тебе турбує?

— Тобі чесно? — Соля вкладає голову на груди Давида. Слухає його серце й тягне.

— Так.

— Я боюсь, що завтра на цій землі інші ходитимуть люди.

— Мало зрозумів. Ти боїшся смерті?

— Образно. Я боюсь, що завтра трапиться щось таке, що забере в мене такі моменти.

— Господи, та що може статися?

— Не знаю. Наприклад, ти зрозумієш, що зробив дурість і підеш.

— Спогади — це ж не іграшка на дитячому майданчику. І лоботомію, здається, у нас не роблять, — наводить Давид сумнівні аргументи.

— Тобто ти не будеш спростовувати, що ти можеш піти?

— Я тебе можу запевнити тільки в тому, у чому я зараз впевнений.

— І в чому ти впевнений?

— У тому, що я хочу бути з тобою. Ти ж розумієш, що світ настільки несправедливо влаштований, що я не можу дати тобі ані жодної гарантії?

— Ти зовсім не романтик, — Соля морщить носа, демонструючи Давиду все, що про нього думає.

— Я більше до реаліста. І, на жаль, тобі доведеться до цього звикнути. Бо я поки нікуди не збираюсь іти. Принаймні сьогодні.

— Давиде, — замахується долонею, більше для жарту — не збирається ж вона його дійсно бити. Але чоловік і сам швидко перехоплює руку. Своїми пальцями проходиться по всій долоні, а потім кладе ту собі на щоку.

— А ти знаєш, у цих дотиках щось є.

Вони завмирають. Обидва насичуються моментом. Соля дещо має рацію — у них може й не бути багато часу. Стільки, щоб перенасититися. Стільки, щоб це набридло та стало буденністю. Стільки, щоб до цього звикнути.

— Ти не шкодуєш, що сьогодні не пішла на роботу?

— Ну насправді я маю ще сьогодні попрацювати, але з дому. Години через три.

— Гаразд. Я знайду, чим себе зайняти цей час.

— Сподіваюсь, що зараз ти натякаєш на те, що приготуєш нам нормальний обід?

— Агов, моє місце не на кухні.

— Ти зараз нариваєшся, — шепоче Соля на вухо.

— Гаразд, сьогодні не буду використовувати неандертальський кодекс, — сміється чоловік і тягнеться за поцілунком. — Ти що взагалі їси?..

***

На обід у них омлет. Давид, червоніючи, зізнається:

— Готувати я не особливо вмію. Мені зазвичай хтось готує.

— Хто? — одразу ж реагує Соля, відвертаючись від ноутбука.