Глава 19. Досвід з’явився, і дякую

— Соломіє, добрий день, — голос у телефоні звучить розмірено і ввічливо сухо. — На жаль, найближчим часом ми не зможемо стрибати з парашутом. Погода, знаєте, не льотна. Але ми зберігаємо за вами всі оплачені стрибки.

— Дякую, що попередили, — Соля відповідає теж сухо. Хоч щось під час такої зливи має бути сухим. Якщо дощі влітку починаються, вони можуть зупинитися тільки через пару тижнів. Чортовий клімат виймав із Соломії душу. Бути метеозалежною — ще те випробування від природи.

Дівчина в слухавці прощається та скидає виклик. А Соломія завмирає ще з телефоном у руках. У неї сьогодні взагалі чи все з рук валиться, чи ось так — намертво там лишається. Чи то виною те, що вона не змогла за ніч заплющити очі. Чи те, що вона в очікуванні своєї страти не може зібрати сили в кулак.

Ні, сьогодні її, звичайно ж, не стратять. Та й взагалі, у країні в нас така практика вважається варварською та негуманною. Однак, Драгун сьогодні сама покладе початок свого кінця.

— Соль, ну ти йдеш на обід? — Микита спирається на її робочий стіл.

— Угу. Ти чого ще не в кафе? Зараз усі наші місця заберуть.

Намагається видавати із себе звичну бурхливу діяльність. І що, що всередині вона загубилась? Знаєте, ось так ідеш собі, план на мудборді вимальовуєш, досягаєш усього — не завжди у строк, але робиш, а потім зупиняєшся. Наче в лісі, де навіть мох не знайдеш. Соломія хоч і була відмінницею в школі, але взагалі не уявляє, як ще орієнтуватися в лісі, якщо там немає моху. І зараз те ж саме.

Коли Давид учора пішов із її квартири, дівчина не могла знайти собі місця. Одночасно хотілося дізнатися, що ж він хотів їй сказати, і хотілося б знову потрапити в той момент, коли Давид із нею вперше заговорив. І просто не відповідати йому. Бо всі емоції, які вона прокручує в собі, наче на довбаній круговій каруселі, виїдають дірку в душі.

Якщо всі, коли закохуються, відчувають це, то навіщо взагалі кохання?

— Слухай, Микито, — Соля натискає в ліфті на кнопку першого поверху, де у їхньому бізнес-центрі розмістилося декілька кафе. — А ти колись закохувався?

— О, це твоє чергове соціальне опитування? — хлопець одразу ж включається в розмову, поклавши телефон у задню кишеню джинсів.

— Ну так, — простіше ж сказати, що це пов’язано з роботою, а не заявити хлопцю, що вона сама вперше, здається, закохалась.

— Та закохувався, звісно. А може, навіть зараз, — шепоче їй із блаженною усмішкою.

— А як ти це зрозумів?

— Тобі пафосно чи як?

— Як відчуваєш.

— Ну тоді просто в якийсь момент приходить усвідомлення. Знаєш, коли прибираєшся у квартирі і для фона вмикаєш радіо. Робиш усе автоматично, підспівуєш, а потім несподівано: «О, я ж цю пісню знаю». Так і в стосунках. Ви вже, наче, ходите на побачення, щось у вас романтично. А потім несподівано: «О, я ж у неї закохався».

Вони вже сідають за столик, ледь знайшовши пустий, замовляють собі їжу. А Соля ніяк не відстає.

— А тобі не здається, що вся закоханість у принципі переоцінена?

— Тебе тягне після капучино на рожеву філософію?

Микита хмикає на кожне її запитання. Але відповідає, що без кохання не бачить це життя повноцінним.

І в Соломії залишається враження, що це її проблема. Он як помічник її сьогодні намагається своїм щасливим свіченням замінити сонце, заховане під парочкою шарів свинцевих хмар.

Щоб якось прибити відчуття своєї неправильності, дівчина згортає цю тему. Переходить на більш нейтральну — про кінець виробничої практики Микити.

— І що ти після плануєш робити? Підеш звідси?

— Ти жартуєш? Ти мені тут таке розслідування влаштувала, а тепер хочеш усю славу забрати собі? — хлопець начебто жартує. А Солі вже так набридли ці інтриги, що вона б із радістю скинула все на Микиту.

— До речі, Мар’яна навряд чи впише наші імена в це розслідування.

— У сенсі? — запально підскакує на місці.

— Заради нашої безпеки частково. Але я вирішила ще зробити ролик для наших соцмереж. І ти будеш там головним героєм, не хвилюйся.

— Ну це нечесно якось, — підтискає губи. — А ти як? Якщо я хоча б у відео буду, то ти…

— А в мене досвід з’явився, і дякую.

Обід завершується. А Соля, щоб не загнати себе остаточно, вирішує і справді ледь не соцопитування провести. Надсилає Рисі повідомлення із тим самим питанням, яким тероризувала Микиту.

«Сестро, що в тебе за філософські питання?»

Відповідати Рисі правду Соломія не збирається. Вона сама ще до кінця не змогла запевнитися, що саме відчуває. Тому пише заготовлену версію, ідею якої їй підкинув Микита.

«Соціальне опитування. Вирішила почати з тебе».

«Та, звісно, закохувалась. Ти що, не пам’ятаєш, як я ридала в дев’ятому класі?»

«Твоє опухле обличчя й алергію на заспокійливі я запам’ятала назавжди. То ти вважаєш, що закоханість — це страждання?»

«Та ні. Ти ж маєш пам’ятати, що я одразу після алергії тієї клятої з Кирилом і замутила».