Глава 18. В органах нормальні люди не працюють

Коли через тиждень Соля відчиняє двері своєї квартири Давиду, вона навіть не здивована. За цей час чоловік до неї зачастив. Він щоразу приходив, мовчки роззувався та йшов до кімнати, схилявся до традиційно розкиданих паперів на столі. Щоразу незмінно щось приносив із собою. У вівторок — еклери. У середу — кавун. У четвер — таксу та смородинове варення. Сьогодні ось простягає дівчині з порога пакет із яблуками.

— Ти мене вирішив відгодувати та продати на органи?

— Дуже смішно. Мама просто вчила не ходити в гості з порожніми руками.

— У тебе дуже ввічлива мама.

— Не дуже. У неї язик не тримається за зубами, як у тебе. Проте дякую, я їй передам, що її виховання так високо оцінили.

— Гаразд. Ти їсти будеш? Я тільки з роботи, ще не їла за день.

— Якщо тільки каву, — киває Давид. За традицією йде в кімнату. І поки Соломія кружляє над кавомашиною, переглядає аркуші. Начебто за попередні дні він уже мав усе вивчити там. А ні, усе одно щось заново перечитує.

Коли Соломія застала його з документами в руках тоді, хотілось одночасно його побити та виїхати за кордон. Просто сховатися від проблем. У Солі все менше ставало впевненості у своїх діях.

— Якого біса ти це робиш? На війні всі методи гарні? — кричить на нього, не стримуючи емоції.

— На якій війні? Я не збираюсь із тобою воювати, — очі Давида округляються. А Соля гучно дихає і стискає зуби. — А можливо, саме з тобою і буду.

Після цих слів наступає черга Соломії дивуватися.

— Ти ж зараз казав протилежне.

— Тьху, я маю на увазі, що я буду з тобою в цій війні. На твоєму боці, — Давид махає перед обличчям дівчини якимись папірцями. І Соломія не одразу розуміє, що це копія того самого договору про вивід грошей на ліву компанію. Виходить, що за її коротку розмову з бабусею Давид встиг або перелопатити увесь її стіл, або одразу ж вихопив найважливіший документ.

— Тепер гарантії потрібні мені.

— Чого? — Давид не розуміє.

— Ти просив докази махінацій. Вони в тебе в руках. Тепер мені потрібні докази того, про що просила я.

— Які тобі потрібні докази та гарантії? Можемо укласти договір, його завірити в нотаріуса. Це буде гарантією? Я ж тобі не Північноатлантичний альянс, щоби пропонувати конкретні гарантії. Є моє слово. І я пропоную тобі повірити йому.

— Припустимо, що я повірю, — Соля знову складає руки на грудях. — А що ти плануєш робити? Так, ти казав щось про допомогу. Але як ти хочеш це реалізувати?

— Господи, ти хочеш, щоб я одразу тут тобі виклав розв’язання всіх проблем? Я не знаю ось прямо зараз! Спочатку треба подивитися все, що є в тебе. Потім подумати над цим. Потім — подумати, які документи тобі треба буде ще. А потім — якось їх дістати. Я маю доступ до більшості приміщень в офісі.

— Ти так легко можеш зрадити людині, на яку працюєш?

— Що значить «зрадити»? — Давид хмурить брови, а Соля за своєю звичкою продовжує грати з вогнем. — Ми одне одному не присягались у горі й у радості. І я тобі вже пояснив, що для мене важливіше чесність і честь. Я буду триматися їх, а не прив’язаності до людини.

Соля киває. Їй нема більше, чим крити. Давидові слова одночасно здаються такими правильними й такими нереальними. Коли вона востаннє бачила людину, що може поставити під загрозу своє комфортне життя, щоб вибрати чесність і честь? Здається, таких бовдурів давно вже не існує. А цей звідки тут?..

У той вечір Соля, втомлена й виснажена вщент, попросила Давида йти. Пообіцяла, що наступного разу вона його не прожене, а дасть вивчити документи.

— Взяти їх із собою або сфотографувати ти не даси, звісно?

— Що мені із самого початку в тобі імпонувало, так це твоя кмітливість. Звісно, що ні.

Давид уходить нарешті. А Соломія не може зрозуміти, що їй далі робити. За цей час вона толком нічого нового не знайшла за цим розслідуванням. Навіть спроби агента Микити закінчились нічим. Ніхто в бухгалтерії не розколювався. Або ніхто не знав із простих смертних, або не хотів говорити, щоб не підсвічувати свою особу в цій історії.

Соля ставить перед Давидом чашку кави. Сама сідає із салатом напроти. Щось є незвичне в тому, що вже четвертий вечір вони проводять разом. Вона готовить їм їсти. Учора чоловік не відмовлявся, на відміну від сьогодні. Потім вони мовчки з’їдають усе. Давид навіть миє посуд на знак подяки. А потім — вони обидва схиляються над документами. І ця дивна близькість ворушить у Соломії купу емоцій, які вона не може схарактеризувати. Хоча б тому, що ті емоції розлітаються в ній мільйонами нейронів по всім клітинками тіла. І до купи їх зібрати — не реально.

І зараз, коли намагається впоратися з плутаниною в собі, ловить незадоволений погляд чоловіка:

— Що? Цукор тобі не клала, як і просив.

— Ти що, не їла весь день і тепер їси тільки один салат?

— Ох, тато любий мій, вивчай уже документи й не заважай награною турботою.

— Та це не турбота. Ти зараз тут помреш від голоду. А мені доведеться все це розрулювати.

— Йолоп, — буркає Соломія.