Розділ 9

Уранці над садом Альви стукали коші. Марек почув їх, коли йшов по воду, й побачив між деревами дві постаті. Одна несла невелику ношу, друга стояла біля дверей і щось показувала всередину. Потім на стежку вийшла сама Альва з полотняним згортком під пахвою.

— Уже? — запитав він.

— Якраз. Якби ще трохи лишилася, почала б шукати, що забула, і все розв'язала б.

Вона зачинила двері, смикнула раз і прибрала ключ. Пройшла повз Марека до верхньої стежки. Люди з кошами вже звернули туди, де починалися білі зарубки.

— Гарної дороги, — сказав він.

— Тобі теж. І не бий тут нічого, поки мене немає.

Альва пішла, не озираючись на сад. Марек постояв, слухаючи, як віддаляється звичайний людський гомін. Біля дверей лишилася одна порожня підставка, над якою вчора висів кіш.

Він спустився до джерела, наповнив пляшку, попив. У низині перед виходом з'їв корж і один плід, тепер у животі було тепло й сито. Вчорашня риба лишила після себе спрагу, тому воду він долив ще раз, до самого горла пляшки.

Цього дня хотілося побачити не тільки те, що вже знав.

Зі стежки було видно зовнішню гряду. Її сірий край лежав за мисом, нижчий від зарослого верху. Марек уже кілька разів дивився туди: довгі рівні плити, вузькі просвіти, світла смуга води. Учора не пішов через рейс Дани, позавчора — бо хотілося лежати.

Сьогодні міг піти.

Він повернувся по рюкзак. Покривало й вощене полотно лишив у низині, згорнувши під ними суху м'якоть, корж та плід на вечір. У рюкзак поклав денний згорток: ще один корж, останню порцію риби, плід. Додав пляшку, мотузку, казанок із кришкою й особисті дрібниці, які звик носити із собою. Спис узяв правою.

На сідловині білі зарубки повертали ліворуч. Марек зупинився, подивився в той бік. Стежка до селища ховалася між кронами, далі нічого не було видно. Праворуч між камінням відкривався широкий ясний простір.

Він повернув праворуч.

Згори зовнішній берег виявився ще красивішим. Вода заходила в довгі щілини між плитами, зеленіла над темним дном, біліла там, де хвиля торкалася гострого краю. Низько над нею проносилися вузькі чорні птахи. На одному камені сиділа велика світла істота, ніби грудка мокрої тканини, і раз у раз піднімала віяло тонких відростків.

Марек присів на верхній плиті. Хотілося, щоб Івар теж це бачив, — і відразу ж не хотілося, щоб він почав називати кожен зручний вхід до води.

Далі йшла стара людська доріжка. Подекуди її підлатали рівними каменями, в одному місці зберігся низький мур. За ним виднілася дерев'яна хвіртка біля порожньої тераси. Доріжка до неї проходила зовнішньою смугою плит, а ближній короткий хід повертав униз і знову підіймався за вузьким водяним прорізом.

Марек рушив коротким.

У низькому місці було мокро, але не глибоко. Він поставив спис на камінь перед собою, переніс ногу, знайшов тверду опору. Біля щиколоток ворушилися довгі тонкі стебла. Близький потік відчувався рівно, без різкого поштовху, і Марек дав цьому відчуттю більше значення, ніж воно мало.

Хвилі доходили до краю й відступали. Камінь тримав.

Він перейшов.

За прорізом лежала широка зовнішня смуга. Можна було пройти її майже всю, бачачи, як під ногами крізь воду проступають маленькі западини. У них повільно гойдалися червоні нитки. На сухих ділянках серед білого нальоту траплялися темні круглі сліди — хтось присмоктувався тут усім тілом, а потім ішов далі.

Марек ступав обережно, обходив мокре, не ліз до світлої істоти з віялом. Раз вона підняла край спини й показала внизу безліч коротких рухливих ніжок. Потім знову опустилася, і від неї лишилося тільки повільне дихання над каменем.

Він пішов далі, доки короткий хід не сховався за виступом.

Біля дальньої плити сів. Зняв рюкзак, поставив спис поруч, дістав згорток. За звичкою хотів поділити обід навпіл, але спершу вирішив напитися. Пляшка була в бічному місці, яке він сам собі затулив харчем.

Марек поклав згорток на суху верхівку каменя, нахилив рюкзак до себе й почув, як зовсім близько зашипіла вода.

Хвиля вдарила не високо. Пройшла по нижньому уступу, розсипала бризки й потяглася назад. Марек підняв рюкзак, відступив на ширшу плиту. Згорток на камені розвернувся мокрим боком до нього.

Він простяг руку.

Друга хвиля зайшла вище. Ступня ковзнула, і Марек замість згортка вхопився правою за край каменя. Спис гримнув по плиті, але лишився біля стіни. Рюкзак повис на плечі. Ліва долоня торкнулася мокрого боку й відразу відсмикнулася від гострого болю.

Згорток зійшов із каменя у воду.

Корж випав першим. Плід ще тримався у складці, коли все разом потягло під виступ. Марек побачив його на мить у прозорій зелені й більше не побачив.

Він притис рюкзак до себе. Постояв, поки перестало тягти в коліні, підняв спис. У чоботі хлюпотіло. Ліва рука пекла під тканиною, але крові з-під краю не виступало.

Марек подивився на суху верхівку каменя. Вона вже не була сухою.

Тільки тоді помітив, як змінився весь берег. Між плитами стало менше темних смуг, більше світлої рухливої води. Малий проріз позаду шумів голосніше.

Він рушив назад.

До короткого ходу дійшов ще до наступної великої хвилі. Там, де ставив ногу, тепер котилася вода. За нею тверда опора то з'являлася, то знову ховалася. Відстань лишилася майже та сама, але поставити спис і спокійно перенести вагу вже не вийшло б.

Марек дочекався відходу хвилі. Вода ще не встигла спуститися з нижнього каменя, як зайшла нова.

Він відійшов вище.

Знайоме близьке відчуття потоку нікуди не зникло. Воно так само було поруч із мокрим каменем, не даючи жодної відповіді про те, що відбувалося за виступом, коли він сидів спиною до моря.

Марек стояв і сердився. На воду, на мокрий чобіт, на власну руку, яка так невчасно вміла боліти. Найдужче — на те, що Івар попередив його звичайними словами, а він усе одно знайшов спосіб почути тільки те, що хотів.