Розділ 5

На воді корж кришився ще охочіше, ніж на березі. Марек притримував його над колінами й намагався не нагодувати одяг раніше за себе. Порція риби скінчилася швидко; сіль на пальцях лишилася до самої затоки.

Острів перестав бути темною спиною. На схилі проступили руді смуги землі, між ними — низькі дерева зі світлим листям. Біля води росли довгі жорсткі стебла. Хвиля заходила між ними й поверталася з тихим потріскуванням, ніби хтось ворушив сухе гілля.

Дана повернула човен до кам'яного плеча, за яким вода майже не рухалася. За навісом на березі темніла скеля. По ній збігала тонка блискуча нитка.

— Тече, — сказала Дана.

Вона не повела човен прямо до каменя. Спершу постояла навпроти на веслі, дивлячись, як вода торкається нижньої сходинки. Марек теж дивився. Йому все здавалося однаково мокрим, але Дана зрештою кивнула й підвела ніс до широкого пологого краю.

Першим на берег потрапив рюкзак. Дана передала його на камінь, притримала човен і показала Марекові суху смугу. Він вийшов, не поспішаючи, потім забрав спис. Ліва рука залишилася при ньому цілою й майже непотрібною — результат, який його цілком улаштовував.

Старий із пакунком посунувся на лаві, дивлячись на порожній навіс.

— Ти тут сам?

— Спробую.

Старий кивнув із таким виглядом, наче Марек щойно назвав страву, якої він не любив, але забороняти не збирався.

Дана ступила на край причального каменя, дістала з човна свій кухоль і підійшла до джерела. Чиста вода падала в неглибоку кам'яну чашку, з неї бігла по жолобку до моря. Дана зачерпнула вище жолобка, випила й глянула під навіс.

— Сьогодні тут можна. Далі дивитимешся сам.

Біля навісу вона показала йому першу білу зарубку. Вузька стежка йшла від неї між двома кривими стовбурами вгору. Марек побачив наступну позначку й поворот, за яким нічого не було видно.

— Не загуби її, коли захочеш на схід, — сказала Дана.

Він подякував. Вона вже верталася в човен. Жінка з кошем щось запитала про наступний причал, і Дана відповіла їй, відштовхуючись веслом.

Навіс, камінь і Марек лишилися на місці. Човен повернув за плече скелі, голоси потихли.

Марек послухав ще трохи. Потім зняв рюкзак із каменя й поніс до джерела.

Вода була холодніша, ніж на кухні в господині. Він умив обличчя, витер шию, попив і долив обидві свої посудини. Пов'язку не мочив: розв'язав її вже сидячи на сухому краї, промив долоню окремо й поклав тканину на сонце. Під мізинцем усе ще тягнуло, коли розводив пальці надто широко.

Поки рука сохла, Марек оглядав навіс. Покрівля вціліла, під нею стояла довга лава. Земля була втоптана, біля задньої стійки хтось залишив старі риб'ячі кістки. Можна було покласти покривало й вважати, що ночівля готова.

Він так і зробив — поклав покривало на лаву. Сів, простягнув ноги. Лава виявилася коротшою за нього, хоча спершу здавалася довгою. За спиною стукали одне об одне два вільні кінці покрівлі. Сонце перемістилося, і Марек опинився в тіні.

Усе це можна було витримати. Просто він уже бачив невеликий виступ далі по березі, де сонце ще трималося на камені.

Марек перев'язав долоню, склав покривало й пішов подивитися.

Від виступу стежка завертала в неглибоку кишеню між скелею й низькими кущами. Вода сюди не діставала: до неї вели кілька сухих кам'яних уступів. Під стіною лежав дрібний світлий пісок. Над головою нависав край скелі, а від вітру закривало кам'яне ребро.

Він зняв рюкзак і постояв, слухаючи. Звідси було чути прибій, але не стук покрівлі. Ніхто не лишив ні лави, ні кісток. На одному кущі висіла суха торішня оболонка плоду, зовсім порожня, прозора на сонці.

Марек присів і провів пальцями по піску. Теплий.

Влаштуватися виявилося важче, ніж вибрати місце. Полотно Оскара він натягнув навскіс над краєм лежанки, прив'язав новою мотузкою до міцної нижньої гілки й притиснув другий край каменями. Тягнув правою, лівою тільки спрямовував вільний кінець. Коли вузол не захотів затягнутися, сів ближче й переробив, замість сердито смикати.

Сіре покривало розстелив на піску. Рюкзак поставив біля узголів'я, спис — уздовж стіни, вістрям від місця, де вночі шукатиме воду. Вийшло майже просторо, поки він не поклав туди себе.

Стегно відразу знайшло камінчик.

Марек витяг його, потім іще один. Третій шукав уже з упертості. Зрештою підсунув під стегно складений край покривала й вирішив, що геологія на сьогодні закінчилася.

До вечора лишалося досить світла. Він назбирав сухих опалих гілочок на голому кам'яному місці трохи осторонь кущів, розвів малий вогонь і поставив свій казанок. Сушена м'якоть, від якої чекалося чогось солодкого, у воді набула запаху печеного кореня. Марек скуштував, додав ще води й дав постояти.

З коржем було добре. Без коржа теж, але хотілося вдавати, що він приготував цілу вечерю, а не розмочив пригорщу з мішечка.

Вогонь догорів. Марек залив жар, перевірив пальцями прохолодний край каменя, прибрав посуд. Над затокою поступово зникли кольори. Далеко в морі ще трималася світла смуга, а стебла внизу вже чорніли.

Він ліг, накрився вільною половиною покривала й довго дивився на зубчастий край неба під скелею. У першу мить тиша здавалася порожньою. Потім у ній виявилося стільки звуків, що він перестав ловити кожен окремо.

Заснув, коли ще можна було розрізнити гілку біля полотна.

Прокинувся від холодного боку.

Не різко, не від небезпеки. Просто дедалі дужче хотілося відсунути від себе те, на чому лежав. Марек повернувся, потягнув покривало — і відчув, що нижній край важкий.

Знизу тканина була вогка. Він сів, притримуючи правою рукою рюкзак, і помацав пісок під собою. Холодний і темний. Розгріб трохи: волога починалася майже одразу. Денне сонце підсушило тільки верх.

Марек подивився на вощене полотно над головою. Воно тримало від нього нічне небо, яке нічого на нього не лило.

— Дуже завбачливо, — сказав він.