Розділ 3

Ворен приніс подушку, але Марек попросив іншу, тоншу. На першій стегно поверталося під незручним кутом.

— Оцю лиши під лікоть, — сказав Ворен і підклав другу на сидіння.

Марек улаштувався. Зняв рюкзак, поставив так, щоб бачити лямку біля ніжки. Спис лишився коло дверей, вістрям у чохлі. Кільце висіло біля правої руки.

Він устиг подумати, що тепер, мабуть, слід запитати щось останнє. Дуже розумне, завдяки чому згодом не доведеться картати себе. Нічого такого не придумав.

— Починаймо, — сказав Марек.

Ворен опустив дугу. Знизу тканина була світліша, зі швом посередині; Марек мимоволі простежив цей шов до краю. Дуга не торкалася голови. За нею ще було видно частину вікна й мотузочку на фіранці.

Ворен перевернув годинник.

Спершу нічого не сталося.

У дворі Тарен чимось грюкнув. З вулиці озвалася жінка, їй відповіли. Марек відчував край пов'язки під мізинцем, тверду складку сорочки на спині й досі чекав того, що мав упізнати. У Чаші була волога, жива прохолода. Тут — сухе крісло й подушка, яку вже хотілося посунути.

Потім він перестав чекати всім тілом.

Спина опустилася на тканину. Дихати стало легше, хоча повітря не побільшало. Марек глянув на свою праву руку: пальці лежали на підлокітнику, розчепірені й трохи запорошені біля нігтів. Він не пам'ятав, коли востаннє давав їм просто лежати, поки дивився.

У дворі знову грюкнули. Марек почув цей звук, уявив, як Тарен сердиться на незручну раму, і майже всміхнувся.

Вельден нікуди не подівся.

Він міг згадати свою квартиру, порожній кран, вулицю, з якої почався весь цей безглуздий вихід. Міг згадати вантажну справу. Той дозвіл, якого він не підписував, і людей, що охочіше вірили переказаному, ніж слухали його. Те, в чому його звинувачували, не стало правдою від того, що він сидів у зручному кріслі. Просто зараз не треба було знову викликати всіх по черзі й доводити їм те саме.

Думка пройшла й не потягнула його слідом.

Марек повернув голову до вікна. На фіранці була дрібна дірочка, крізь неї на стіну падав окремий гострий вогник. Вітер ворушив тканину, вогник повз то вгору, то вниз. Марек дивився на нього, й цього вистачало.

Стегно заболіло. Він змістив ногу, підсунув подушку. Біль послабшав рівно настільки, наскільки вдаліше стала нога. Долоня все ще свербіла під тканиною. Хотілося почухати шкіру, але він тільки торкнувся пов'язки правим пальцем і лишив її у спокої.

Ворен сидів за відчиненими дверима й щось записував. Його було видно в косому прорізі. Раз він підвів голову; Марек кивнув, і той повернувся до своєї сторінки.

Хотілося довше.

Це бажання з'явилося зовсім звичайно, як бажання посунути ноги на теплий пісок. Марек подивився на годинник. У нижній частині вже зібралася добра купка, але вгорі ще лишався пісок.

Можна було сидіти до кінця.

Він поклав руку на кільце, провів великим пальцем по шорсткому дереву. Учора перевіряв його, коли втрачати було нічого. Зараз не хотілося відпускати крісло. На мить Марек уявив, як перечекає ще трохи, а потім попросить Ворена вирішити за нього.

Потягнув.

Дуга піднялася. Світла тканина зникла з верхнього краю зору, мотузочка на фіранці знову опинилася цілком перед очима.

Ворен підвівся, але Марек уже зняв ноги з підставки й сів рівніше.

— Досить? — запитав Ворен.

— На зараз.

Він обережно встав. Стегно нагадало про себе першим кроком. Марек узяв рюкзак, дістав пляшку й випив кілька ковтків. Усе відбувалося повільно, але його ніхто не підганяв.

— Посиди надворі, якщо хочеш, — сказав Ворен. — У кімнату вертатися вже не треба.

Марек вийшов зі списом у правій руці й сів на лаву, де вчора була Рута. Хустки там не лишилося. Знизу тягло мокрим каменем, хтось за будинком голосно позіхав.

Він пам'ятав, навіщо прийшов. Пам'ятав навіть, що вчора сам віддав чотири марки й тепер міг би шкодувати про невикористаний пісок.

Не шкодував.

Тарен виніс відро й зупинився, побачивши його.

— Уже?

— Уже.

— Я думав, до обіду вдвох не почнемо. — Він переставив відро до іншої ноги. — Як ти?

— Добре. Тільки дай ще посидіти.

— Та сиди. Я радше тебе почекаю, ніж потім усе зчищатиму вдруге.

Він пішов до води. Марек лишився.

За якийсь час з'явилася Рута, цього разу з великим кошем. Зупинилася перед Вореном, який саме вийшов до дверей, і почала пояснювати, що на сходах коло рибних лав нема за що вхопитися. Її сестра вчора мало не впала.

— Не мої сходи, — сказав Ворен.

— Зате твої люди там ходять.

Вона сперечалася впевнено, по-діловому. Марек слухав і не міг зрозуміти, чому це його так тішить. Мабуть, учора він уже встиг уявити її назавжди тихою, із заплющеними очима на лаві. Рута вимагала зовсім іншого.

Потім він пішов працювати.

За ніч дерево підсохло. На очищеному місці проступила довга жовта жилка, якої не було видно під фарбою. Марек провів по ній ганчіркою, почекав, поки стулку закріплять на столі, й узяв скребок.

До полудня зламав тонкий край однієї планки.

Зачепив інструментом, потягнув різкіше, ніж слід. Суха тріска відскочила просто на стіл. Марек дивився на неї. У голові вже починалося знайоме: ось і попрацював, тепер ще пояснюй, чого взагалі поліз. Він устиг упізнати початок цієї розмови й поклав скребок.

— Тарене. Подивись.

Той підійшов, зігнувся над краєм.

— Знімати треба було звідси. Бачиш, куди волокно йде?

Марек побачив.

Вони вирішили підрівняти край. Тарен забрав зайве рубанком, Марек дочистив край скребком, не беручи шорстку планку лівою долонею. Слід лишився, але стулка могла служити. Ворен оглянув її й не вимагав нової.

Робота зіпсувалася на кілька хвилин. Сам Марек від цього не закінчився.

Після обіду було важче. Права кисть втомилась, пил осідав на вологій шиї. До двору прийшов чоловік, якому обіцяли повернути ослін ще вчора. Знайшов його під Марековою стулкою й довго стояв, дивлячись, поки Тарен не витяг іншу підпору.