Розділ 2

До обіду Марек устиг двічі зібратися до приймальні й обидва рази лишився сидіти біля вікна.

На сусідньому даху лагодили водостік. Чоловік передавав жінці короткі жолоби, вона приміряла їх до краю, повертала, показувала пальцем. Їхніх слів не було чути, і Марек міг без жодних наслідків припускати, що обоє страшенно задоволені роботою.

Долоня після сну заспокоїлася. Він вимив її, лишив відкритою й доїв останній корж. Крихти згорнув у долоню правої руки, з'їв теж. Учорашня втома ще сиділа в плечі, а поспішати було нікуди. Приймальня стояла на своєму місці, наскільки він знав. Моря з вікна взагалі не було видно.

Марек сховав гроші під одяг і знову перев'язав руку. Рюкзак відніс господині: до вечора вона дозволила лишити його під лавою. Зі списом у правій руці вийшов на вулицю.

На нижній вулиці продавали гарячу рибу. Вона лежала на пласких чорних каменях, шкварчала по краях, а жінка перед вогнищем розламувала кожну дерев'яною лопаткою. Поряд у горщику жовтіла розім'ята м'якоть якихось плодів. Марек постояв, дивлячись, як їдять інші, і запитав ціну.

За марку давали рибу, ложку жовтого й корж, м'якший за дорожні. Посуд треба було повернути.

— Гостре? — запитав він.

— Риба ні.

Марек подивився на жовту м'якоть.

— Тоді трохи.

Жінка поклала зовсім мало. Він уже хотів попросити ще, але вирішив спершу спробувати.

За столом під полотнищем сиділи люди, і вільне місце лишилося на самому сонці. Марек поставив тарілку, притулив спис до ніжки й сів. Перший шматок риби обпік язик. Другий уже можна було їсти. У м'якоті траплялися тонкі кісточки, зате шкірка була хрустка й пахла димом.

Жовте виявилося кислим. Потім гострим. Потім Марек зрозумів, що це ще не кінець.

Він відклав ложку й повільно вдихнув носом.

Навпроти чоловік із мокрими до ліктів рукавами мовчки посунув до нього тарілочку з білими скибками. Марек узяв одну, відкусив. Прохолодна соковита м'якоть трохи вгамувала печіння.

— Дякую.

— Вона всім спершу мало кладе. Люди ображаються.

— Я мало не образився.

Чоловік кивнув, наче вони обоє вчасно уникли великої дурниці, й повернувся до своєї їжі.

Марек доїв рибу, обережно розподілив жовте по решті коржа й не лишив на тарілці нічого, крім кісток. Після сухої дороги й учорашнього дня хотілося сидіти тут довго. Полотнище над столом то надувалося, то опадало, ховаючи сонце. Хтось розповідав про весілля, на яке припливли не до того причалу. За сусіднім столом сперечалися, чи винен чоловік, який зустрічав, якщо його ніхто не попередив, що він зустрічає.

Ця розмова вартувала ще кількох хвилин.

Коли Марек повернув посуд і підвівся, тінь уже дісталася його місця.

За останнім навісом берег розширювався. Між каменями лежали світлі смуги піску, у дрібних западинах стояла вода. З боку гавані долинали удари й голоси. Тут ближче шурхотіло море: підходило, перекочувало мушлі, забирало назад. Марек пішов по твердому піску, поки край куртки не почало закидати бризками, тоді вибрав сухе місце вище.

На пласкому камені він зняв чоботи. Шкарпетки теж просилися на сонце. Марек розклав їх поряд, опустив босі ноги на теплий пісок і відчув таке задоволення, що навіть засміявся.

Стільки йшов, купив квиток, а найкраще поки — зняти чоботи.

У найближчій калюжі сиділо щось завбільшки з його кулак. Воно повільно пересувало по каменю пласку облямівку, лишаючи за собою чисту смугу. Марек нахилився. Істота зібгалася, втягнула майже всю облямівку під горбкувату спину й завмерла. Він відсунувся. За якийсь час з-під спини знову з'явився тонкий край і робота продовжилась.

Спостерігати було цікавіше, ніж він очікував. Особливо коли хвиля затопила западину й істота, не припиняючи їсти, розвернулася проти течії.

Марек сидів, доки шкарпетки не висохли. На воді з'явився довгий човен із трьома людьми. Той, що сидів посередині, весь час показував на берег, але інші дивилися вперед. Човен повільно пройшов за кам'яний виступ. Де вони збиралися висаджуватися, Марек так і не побачив.

Рюкзак лишився в господині, спис лежав під рукою. Від колишньої поспішності в ньому ще ворушилося бажання встати: знайти приймальню, дізнатися, не втратити день. Він дав цьому бажанню побути поруч. Море за цей час двічі дісталося каменя під його п'ятами.

Тоді він узувся й піднявся вище.

Під довгим навісом догори дном лежав малий човен. Жінка в засмальцьованому фартусі шкребла його бік коротким інструментом. Луска старого покриття сипалася їй під ноги. Неподалік чоловік розкладав на піску дерев'яні деталі й раз у раз підносив одну до перевернутого корпусу.

Марек спинився біля краю навісу. Свіжа деревина на зачищеній смузі була світла, майже медова.

Жінка, не обертаючись, сказала:

— Ще крок — і понесеш смолу до себе додому.

Він глянув униз. Біля носка чобота блищала чорна крапля.

— Вчасно.

— Учора один не встиг. Тепер його всюди можна знайти.

Вона пройшла скребком ще раз і нарешті глянула на нього.

— Купувати?

— Дивлюся.

— Тоді з того боку. Там уже гарно.

Він обійшов краплю й став біля носа човна. З іншого боку справді блищала рівна темна поверхня, у якій відбивалося полотно навісу. Тонка червона риска йшла вздовж борту. Біля корми риска обривалася: жінка ще не дійшла туди.

— Неро, це твої? — гукнув чоловік із піску, піднявши дві вигнуті планки.

— Мої ті, що з позначкою.

— Тут на обох.

Нера випросталася, витерла шию краєм рукава й підійшла. Взяла одну планку, поставила на місце, другу повернула чоловікові.

— Цю ти вчора сам у мене забрав. Потім сам поклав. Хочеш, я ще раз зрадію, що знайшлася?

Той щось буркнув і поніс планку під сусідній дах. Нера повернулася до човна.

— Твій? — запитав Марек.

— На продаж. Мій би ще почекав.

На протилежному боці під навісом стояв інший човен, довший і потертий, з відкладеним веслом. Нера простежила його погляд.