Розділ 1

Є миті, про які ніхто ніколи не розповідав правду.
Не тому, що люди брехали.
А тому, що ніхто не повертався.

Чоловіку було 43.
Ні молодий, ні старий. Звичайний чоловік із тієї категорії людей, яких майже не помічають. Темно-сиве волосся, трохи втомлені очі, легка неголеність, руки людини, яка більшу частину життя працювала більше, ніж говорила.
У дитинстві він вірив у Бога.
У двадцять років перестав.
У тридцять уже не сперечався з віруючими.
У сорок зрозумів, що люди вигадують відповіді лише тому, що не витримують запитань.
Він працював архітектором. Будував будинки, які, як він жартував, переживуть його самого.
Жарт виявився невдалим.
Того вечора не сталося нічого особливого. Він просто сидів на балконі своєї квартири, дивився, як сутінки ковтають місто, тримав у руках чашку вже холодного чаю і думав про те, як дивно швидко минає життя.

Потім... Світ зник.
Без болю.
Без темряви.
Без відчуття падіння.
Наче хтось вимкнув саму можливість існування.
Спочатку він подумав, що осліп.
Потім — що оглух.
Потім зрозумів, що це були неправильні слова.
Бо більше не існувало ні світла, ні звуку.
Він не бачив темряви.
Він не чув тиші.
Він просто... був.
Без тіла.
Без ваги.
Без дихання.
Без серцебиття.
Минуло кілька секунд.
А може — кілька тисяч років.
Час тут не рухався.
Часу взагалі не було.
І саме тоді він почув голос.
— Нарешті.
Голос був спокійний.
Старий.
Не чоловічий.
Не жіночий.
Такий, який не можна було визначити.
Він ніби лунав не зовні, а виникав усередині самої думки.
— Хто тут?
Мовчання.
Потім простір... розгорнувся.
Саме так.
Розгорнувся.
Наче до цього весь Всесвіт був складений у крихітну точку.
Перед Чоловіком простягався горизонт.
Але не земний.
Не було неба.
Не було сонця.
Не було хмар.
Лише нескінченна рівнина, створена з чорного каменю, який не відбивав світла.
Над нею повільно пливли величезні уламки чогось схожого на континенти.
Деякі були завбільшки з планети.
І всі вони висіли в абсолютній порожнечі.
Не падали.
Не обертались.
Просто існували.
На горизонті височіли колосальні споруди.
Вежі.
Мости.
Арки.
Але вони були настільки величезними, що мозок відмовлявся визначати їхній розмір.
Лише за хвилину зрозумів, що вітер не дув, повітря не рухалося.
Навколо відчувалася присутність чогось живого.
Наче сам простір дивився на нього.

— Це...
Його голос урвався.
— ...пекло?
У відповідь почувся тихий сміх.
Не глузливий.
Швидше втомлений.
— Ні.
— Рай?
— Ні.
— Чистилище?
— Ви дивовижні істоти.
Чоловік обернувся.
Позаду нікого не було.
— Люди здатні придумати тисячі назв тому, чого жодного разу не бачили.
— Де я?
— Там, куди потрапляє все.
— Після смерті?
— Цікаве припущення.
— Я помер?
Довга пауза.
— Це залежить від того, що ти називаєш смертю.

Чоловік почав іти.
Хоч не був певен, що має ноги.
Чорний камінь був теплим.
Саме теплим.
Як долоня живої людини.
Поволі ішов далі.
Навіть не помітив як опинився біля ріки.
Вода була абсолютно нерухомою.
Настільки гладкою, що скидалася на дзеркало.
У ній не відбивалося нічого.
Навіть він сам.
— Чому я не бачу свого відображення?
— Бо тут його не існує.
— Як це?
— Відображення — властивість світла.
Світла тут немає.
— Але я ж бачу.
— Саме це вас усіх найбільше дивує.
Ви вважаєте, що бачите очима.
Насправді очі лише навчили мозок одній із мов Всесвіту.
Тут вона більше не потрібна.

На іншому березі ріки стояли люди.
Скоріше образи людей.
Сотні.
Тисячі.
Мільйони.
Вони не рухалися.
Дивилися кудись удалину.
І всі здавалися однаково спокійними.
— Вони...
— Так.
— Мертві?
— Можливо колись були такими ж живими, як ти.
— Чому вони нічого не роблять?
— Чекають.
— На що?
Цього разу голос не відповів.

Раптом у далині пролунав звук.
Низький.
Глибокий.
Від нього здригнулася сама рівнина.
Над горизонтом повільно здійнялося щось, що Чоловік спочатку прийняв за нову вежу.
Потім — за дерево.
Потім зрозумів.
Це істота.
Вона йшла.
Кожен її крок народжував хвилі в камені.
Її обриси постійно змінювалися.
То людина.
То дерево.
То старий.
То дитина.
То постать із шістьма руками.
То взагалі щось таке, для чого людська мова не мала слова.
Але найдивнішим було інше.
Від неї не віяло страхом.
Не було ненависті.
Не було злоби.
Лише...
Нескінченна втома.
Так виглядає істота, яка прожила не тисячу років.
І навіть не мільярд.
А стільки, що саме поняття часу втратило сенс.
Істота зупинилася за кілька кроків.
Тепер вона виглядала як високий чоловік у довгому темному плащі.
Сиве волосся спадало до плечей.
Очі були абсолютно звичайними.
Майже людськими.
Саме це лякало найбільше.
Бо в них не було ні злості, ні милосердя.
Лише знання.
Таке знання, від якого, здавалося, могли б згаснути зорі.
Він мовчки дивився на Чоловіка.
Потім усміхнувся.
Так, як усміхається людина, яка давно чекала на гостя.
— Довго ж ти йшов.
— Хто... ви?
Незнайомець трохи схилив голову.
— У вас було багато імен для мене.
Він зробив коротку паузу.
— Жодне з них не є моїм справжнім ім'ям.
Чоловік відчув, як усе, у що він колись не вірив, раптом стало небезпечно можливим.
— Це... сон?
— Ні.
— Галюцинація?
— Ні.
— Пекло?
На обличчі незнайомця знову з'явилася ледь помітна усмішка.
— Саме це питання люди ставлять уже кілька тисячоліть.
Він подивився кудись за горизонт, ніби згадував щось дуже давнє.
— І жодного разу не поставили правильного.
Чоловік мовчав.
Незнайомець повільно перевів на нього погляд.
— Ходімо.
— Куди?
— Туди, де почалися питання. І, можливо... закінчаться.