9. СВІДОК

Через два тижні після закриття звіту Марта зібрала їх знову. Цього разу не через новий збій і не через ще один «останній» лист. Директор університетської бібліотеки надіслав фотографію каталожної картки, яку знайшли під час опису старого богословського фонду.

Роман прийшов із роздруківками й уже встиг перевірити каталог. Маркіян сів біля вікна: йому було важливіше за всіх зрозуміти походження документа. Соломія запізнилася, поставила на стіл каву й без передмови сказала: — Якщо це ще один збіг, я хочу знати, наскільки він нудний.

— Досить нудний, щоб бути корисним, — відповіла Марта.

Вона повернула ноутбук. На екрані була фотографія бібліотечного каталогу. Роман нахилився першим.

— Сто сімнадцять?

— Ні. Подивись унизу.

Він прочитав. Потім підсунув ноутбук Маркіяну.

— Де ти це взяла?

— Не я.

— Хто?

— Директор бібліотеки. Вони описують залишок фонду, який після війни кілька разів перевозили. Це лежало серед богословських рукописів без окремого номера.

Соломія нетерпляче сказала: — Можна для людей? Роман збільшив зображення. Стара картка. Почерк інший, ніж на описі рукопису №117. Дата: 1763. Кілька латинських слів. А далі польською: Про випадки, помилково прийняті за одержимість. Соломія сіла ближче.

— Це він?

— Не знаємо, — сказала Марта.

Маркіян уже читав і одразу уточнив автора й обсяг. Імені на картці не було; сорок сім аркушів.

Роман сказав: — У №117 було більше.

— Так.

— Тобто не він.

— Або ранніша версія.

Маркіян похитав головою.

— Не поспішайте.

Соломія посміхнулася.

— Ви з Мартою за цей проєкт навчилися однаково гальмувати висновки.

— Це образа.

— Кому?

— Обом, мабуть.

Марта відкрила наступне фото. На ньому був перший аркуш.

Текст починався латиною, потім автор переходив на польську, а на полях були короткі примітки іншою рукою.

— Його вже переклали? — запитала Марта.

Роман кивнув на папери біля себе.

— Частково.

— Ти ж сказав, що бачиш уперше.

— Це інша копія.

Марта повернула голову.

— Яка інша копія?

Роман перестав перегортати папери.

— Я хотів сказати пізніше.

— Коли?

— Після того, як перевірю.

— Ти перевірив?

— Частково.

Соломія сказала: — О, я за цим скучила. Марта навіть не глянула на неї.

— Романе.

Він дістав зі своєї сумки тонку теку.

— У Кракові є фрагмент.

— Того самого тексту?

— Перші сім аркушів майже збігаються.

— Майже?

— Львівський варіант довший. І на полях є доповнення, яких у краківському немає.

Маркіян узяв теку.

— Звідки краківський?

— Приватна збірка лікаря кінця XVIII століття. Потім університетська бібліотека.

Марта сіла.

— Тобто це не якийсь один таємний церковний рукопис.

— Ні.

Соломія видихнула.

— Ну нарешті.

— Чого ти радієш?

— Не знаю. Мені подобається, коли щось стає менш проклятим.

Роман перегорнув кілька сторінок.

— Початковий текст узагалі доволі приземлений.

Автор описує людей, яких до священника приводили через дивну поведінку. Судоми. Непритомність. Голоси. Відмову входити до церкви. Людей, які говорили, що нічого не пам'ятають.

— І що він робив?

— Спершу те, що очікуєш. Розпитував. Молився. Спостерігав.

— А потім?

Роман знизав плечима.

— Почав помічати, що частина реакцій залежить від того, що саме він питає.

Марта простягнула руку. Роман дав переклад. У кількох місцях автор визнавав, що очікування священника могло впливати на поведінку людини.

Якщо перед молитвою родина кілька разів попереджала хворого, що зараз «нечистий себе покаже», напад виникав частіше.

Якщо про певний симптом питали багато разів — людина починала його описувати.

Якщо кілька свідків обговорювали подію разом — їхні спогади ставали схожішими. Соломія сказала:

— Для вісімнадцятого століття він непоганий спостерігач.

— Так, — сказала Марта.