8. ПІСЛЯ ВЕРХНІХ ЛОЗ

ГРУДЕНЬ 1887 РОКУ

У справі о. Теодора Левицького після листа від 19 листопада йшли чотири аркуші зовсім іншого характеру. Рахунок за дорогу. Коротке повідомлення доктора Ковальського. Розпорядження консисторії. І медичний документ зі Львова. Роман перекладав останній довше, ніж зазвичай.

— Не дуже добре написано, — пояснив він.

Соломія глянула через його плече.

— Лікар?

— Лікарі й тепер так пишуть.

Марта не відреагувала. Вона вже прочитала дату. 7 грудня 1887 року.

Отець Теодор був доставлений до Кульпарківського закладу для спостереження. Не зв'язаний. Не в стані збудження. Не після спроби самогубства чи нападу. Прибув добровільно. У супроводі доктора Яна Ковальського. Перші два дні не сталося нічого.

Теодор спав довше, ніж у попередні тижні. Їв. Відповідав на запитання. Читати йому дозволили мало. На третю ніч він прокинувся близько другої. Черговий санітар побачив його в коридорі. Теодор не намагався вийти. Стояв біля дверей іншої палати. На запитання, що робить, відповів:

— Чекаю.

Кого — не сказав. Уранці цього не пам'ятав. Через два дні епізод повторився. Цього разу лікар був поруч. Теодор назвав своє ім'я, дату й місце. На запитання, чого чекає, відповів:

— Коли він повернеться.

— Хто?

— Антон.

Лікар сказав, що Антона тут немає. Теодор усміхнувся.

— Я знаю.

— Тоді навіщо чекаєте?

Теодор довго мовчав. Потім сказав: — Бо я досі не знаю, хто з нас повернувся. На ранок цієї розмови не пам'ятав.

Далі в документі йшли слова, які Марта читала двічі. Ознак постійного маячення не виявлено. Стан між епізодами впорядкований. Грубої втрати інтелектуальних здібностей не спостерігається. Щодо причини лікар не висловлювався певно.

Рекомендував спостереження, спокій, усунення від напруженого душпастирського служіння й заборону будь-яких «дослідів над сном, пам'яттю чи навіюванням». Соломія сказала:

— Навіть вони зрозуміли.

Марта відповіла: — Після того, як він їм усе розповів.

— Все одно.

Роман перегорнув.

— Далі цікавіше.

— Це слово нам заборонити треба, — сказала Марта.

— Добре. Далі менш нудно.

— Ще гірше.

Роман прочитав. На дев'ятнадцятий день спостереження Теодора відвідав чоловік із Відня. Ім'я в журналі: Антон Рудницький. Соломія тихо сказала:

— Прийшов.

Марта нічого не відповіла.

ЗАПИС ДОКТОРА ФРАНЦА ҐАЙСТЕРА

26 грудня 1887 року

Сьогодні пацієнта Л. відвідав А. Р., про якого раніше багато говорилося в анамнезі. Перед зустріччю пацієнтові не повідомляли імені відвідувача. Коли А. Р. увійшов, пацієнт піднявся. Дивився на нього тривалий час. Запитав:

— Ми знайомі?

А. Р. відповів: — Так. Пацієнт спитав: — Звідки? Відвідувач сказав:

— Зі Львова.

Пацієнт озирнувся на мене, після чого знову подивився на нього. Сказав:

— Перепрошую. Я не пам'ятаю.

А. Р. відповів, що знає. Обидва сіли. Протягом приблизно двадцяти хвилин розмовляли спокійно. Відвідувач розповідав про спільне навчання. Пацієнт слухав. Кілька разів уточнював дрібні подробиці.

Справляв враження людини, якій розповідають події з життя іншого. Потім А. Р. згадав падіння на сходах. Пацієнт зблід. Сказав:

— Про це я знаю.

— Пам'ятаєш?

— Знаю.

— Це не те саме.

Пацієнт відповів: — Тепер я це розумію. Після цього вони довго мовчали. Наприкінці відвідувач запитав:

— Ти пам'ятаєш, як називав мене?

Пацієнт сказав: — Антон.

— Не ім'я.

Пацієнт не відповів. А. Р. сказав, що питання було недоречним, і попросив його забути. Розмова закінчилася без збудження. Відвідувач пішов о 16 годині 20 хвилин. О 22 годині пацієнт ліг.

О 2 годині 15 хвилин я був викликаний черговим. Пацієнт сидів на ліжку. Не спав.

На моє запитання, чи знає мене, відповів правильно. Запитав, котра година. Потім сказав:

— Він таки прийшов.

Я запитав: — Хто? Пацієнт відповів: — Рудий.

Пізніше А. Р. підтвердив, що в семінарії Теодор називав його саме так через колір волосся.

Пацієнтові цього прізвиська того дня ніхто не повідомляв. Уранці він знову не пам'ятав. Соломія перестала рухатися.

— Це вже…

Марта сказала: — Це інформація, яка могла повернутися асоціативно.

— Я нічого не сказала.

— Але збиралася.