7. ДОКУМЕНТ №32

23:40

Олег приїхав о десятій. Ірина зустріла його на кухні й сказала, що не збирається грати в медсестру, якщо Марта знову почне діяти й нічого не пам'ятати. Олег відповів, що саме тому й приїхав.

Телефон лежав перед Мартою екраном униз. На 23:40 було поставлене нагадування: «ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА. Не скасовувати, навіть якщо я попрошу». Олег прочитав і довго нічого не казав.

— Мені не подобається, що ми сидимо тут і чекаємо, чи ти змінишся, — нарешті сказав він. — Це вже саме по собі схоже на експеримент. Я в ньому брати участі не буду.

Марта знала, що нагадування створила вона сама — принаймні її телефон. Саме це й утримувало палець над кнопкою видалення.

— Якщо я мала причину?

— Тоді ти залишила її людині, яка її не пам'ятає. Це поганий спосіб отримати згоду навіть від самої себе.

Ірина мовчки підсунула телефон ближче. Марта видалила нагадування.

О 23:40 нічого не сталося. О 23:50 Олег перевірив орієнтацію й коротку пам'ять; усе було без змін. Він не виглядав переможцем, лише втомленим.

Після опівночі подзвонив Роман. Маркіян знайшов документ, який у старому описі значився тридцять другим. Це був лист Антона Рудницького з Відня, адресований консисторії.

— Він був живий у листопаді 1887 року, — сказав Роман. — Решту завтра. Я не хочу читати це тобі о першій ночі.

Марта погодилася швидше, ніж очікувала від себе. Після дзвінка Олег ще трохи посидів на кухні, переконався, що вона не збирається повертатися до файлів, і ліг у вітальні. Ніч минула без подій.

ДОКУМЕНТ №32

Відень, 9 листопада 1887 року

Високоповажна Консисторіє,

отримав через доктора Яна Ковальського запит щодо о. Теодора Левицького. Маю відповісти.

Прошу не передавати цього листа отцю Теодору без присутності лікаря. Я знав його у Львові. Ми вчилися разом.

Не був йому братом, родичем чи ворогом, як він, можливо, тепер думає. Я був його другом.

У листопаді 1878 року ми без дозволу взяли з бібліотеки рукопис, позначений тоді номером 117. Хто його знайшов першим, уже не пам'ятаю. Мені здається, Теодор. Він потім казав, що я. Це неважливо. Рукопис був старий і неповний.

Його автор, очевидно священник, записував випадки людей, яких до нього приводили як одержимих.

Спочатку він шукав ознаки, за якими можна відрізнити хворобу від одержимості. Далі записи ставали іншими.

Автор почав цікавитися, чи може людина говорити правду в одному стані й нічого про це не пам'ятати в іншому.

Потім — чи може виконати рішення, прийняте в такому стані.

Потім — чи можна навмисно створити різницю між двома станами пам'яті. На цьому він мав зупинитися. Не зупинився. Ми теж. Не хочу докладно переписувати те, що робили. Не через таємницю. Через те, що це було дурно.

Ми мало спали. По черзі ставили один одному однакові запитання. Записували відповіді. Домовлялися перевіряти наступного дня, що лишилося в пам'яті. Спершу це було майже смішно.

Теодор забував слово, яке я просив його згадати зранку.

Я знаходив у кишені папірець, який не пам'ятав, щоб туди клав. Ми вважали це доказом.

Тепер думаю, що більшість із того була наслідком утоми, очікування й того, що двоє молодих дурнів дуже хотіли отримати результат. Потім стало гірше.

Теодор хотів знати, чи можна дати людині намір, якого вона не пам'ятатиме. Я погодився. Це моя відповідальність також. У певний момент я сказав припинити. Теодор не припинив.

Він стверджував, що прохання могло бути частиною самого досліду. Я повторив.

Він відповів, що ми повинні заздалегідь визначити, як відрізнити справжнє бажання зупинитися від навіяного. Я розсердився. Ми посварилися. Далі пам'ятаю уривками. Я вийшов із кімнати вночі. Хотів повернути рукопис. На сходах упав.

Пошкодив плече, розбив голову й кілька днів мав гарячку. Не помер.

Після цього додому мене справді відправили як хворого. До семінарії я не повернувся. Через два роки почав навчатися медицині. З Теодором ми ще листувалися. Спочатку він просив пробачення. Потім почав писати дивні речі. Питав, чи пам'ятаю я «четверту частину». Такої частини в рукописі не було. Її написали ми. Точніше — почали.

Це були наші власні нотатки про те, як зробити так, щоб домовленість, дана в одному стані, залишалася чинною після того, як людина її забуде. Я знищив свої записи. Теодор сказав, що зробив те саме.

Згодом він написав, що не пам'ятає самого експерименту.

Я подумав, що він жартує або хоче уникнути сорому. Потім він перестав відповідати. Мені відомо ще одне.

У грудні 1878 року Теодор прийшов до мене додому. Мої батьки дозволили йому побачитися зі мною. Я ще був слабкий.

Він сказав, що знає, як «закрити» те, що ми відкрили. Я відмовився. Він просив дозволити спробувати на ньому самому.

Я відповів, що він може робити із собою що завгодно, але щоб мене більше не втягав. Це остання розмова, яку я добре пам'ятаю. Через кілька місяців отримав від нього лист.