6. РУКОПИС №117

2026 рік

Уранці Ірина поставила перед Мартою каву й одразу сказала, що вночі телефонувала Олегові. Не просила дозволу й не вибачалася.

— Ти сиділа на кухні й розмовляла з телефоном, у якому не було виклику. Я не збиралася чекати до ранку тільки тому, що ти лікар.

Ірина була молодша на п'ять років і з дитинства мала рідкісну здатність не реагувати на Мартин службовий тон. Це дратувало, але зараз було корисно.

На холодильнику під дитячим магнітом лежав аркуш із трьома рядками: «27 жовтня. Ковальський не сказав йому всього. Антон не помер». Ірина зняла Марту на телефон. Відео тривало сорок сім секунд.

На записі Марта не виглядала ні сонною, ні наляканою. Відповідала на прості питання, потім сказала про Антона: «Не Левицький». Прізвища назвати не змогла. Коли Ірина спитала, що відбувається, Марта на відео лише глянула на неї — настільки звично, що сестрі стало не по собі.

— Оце мене й налякало, — сказала Ірина. — Якби ти хиталася або говорила нісенітниці, я б знала, що робити. А ти була ти. Просто не пам'ятаєш цього ранком.

Марта переглянула запис двічі. Вона могла продовжувати думати про прочитані матеріали уві сні чи в напівсонному стані. Могла десь побачити прізвище й не запам'ятати джерело. Поки все це лишалося можливим.

— Сьогодні ЕЕГ, — сказала вона.

— А потім додому.

— На роботу.

Ірина не сперечалася. Просто подивилася на неї. Марта першою відвела очі.

ЕЕГ не показала нічого, що дало б просту відповідь. Олег сформулював саме так. Він призначив подальше обстеження й попросив Ірину, якщо епізод повториться, зафіксувати час і поведінку, але не ставити Марті серію навідних запитань.

— І без домашніх експериментів, — додав він.

Марта вже взялася за ручку дверей, коли спитала, чи може доступ до пам'яті різнитися залежно від стану. Олег відповів, що може, але це не дає права уявляти дві окремі людини з двома акуратними наборами спогадів.

— Я знаю.

— Тоді не поводься так, ніби знаєш, що з тобою відбувається.

Цього разу Марта не сперечалася.

ЛИСТ ДОКТОРА ЯНА КОВАЛЬСЬКОГО

до Станиславівської єпископської консисторії

28 жовтня 1887 року

Високоповажна Консисторіє,

на прохання о. Теодора Левицького і з огляду на стан, свідком якого я був у ніч з 26 на 27 цього місяця, подаю короткий опис своїх спостережень.

Зазначаю наперед: я не можу встановити природу явища. Також не вважаю належним називати його одержимістю.

Отець Левицький фізично видається здоровим. Гарячки немає. Ознак гострого отруєння не бачу. Мова, рухи, чуття й сила кінцівок у звичайному стані без помітних порушень. Алкоголем не зловживає. Щодо нічного стану.

Близько 2 години 40 хвилин він піднявся з ліжка самостійно. На моє звернення відповідав відразу. Розумів запитання.

Орієнтувався в місці, власній особі та більшості біографічних обставин.

Не мав вигляду людини, яка спить у звичайному розумінні цього слова.

Особливо підкреслюю останнє, бо після ранкової розмови отець Левицький наполягав, щоб я визначив, чи був він сомнамбулом. Не знаю. Я бачив сомнамбулів. Не такого.

Він пам'ятав деякі події останніх тижнів, яких після третьої години не пам'ятав зовсім.

При цьому не називав себе іншим ім'ям і не заявляв про існування в собі іншої особи.

Навпаки, на всі прямі запитання відповідав, що він Теодор Левицький. Я дозволив собі перевірити одну обставину.

У нічному стані запитав його про предмет, який ми обговорювали вдень: срібний ґудзик на моєму жилеті. Він відповів правильно.

Потім запитав про розмову, якої вдень не було.

Сказав, ніби перед вечерею показував йому лист із Відня. Він заперечив.

Отже, принаймні на таку просту неправду не пристав.

Це не доказ особливої правдивості. Записую лише факт.

Не хочу також створювати враження, ніби нічний стан о. Левицького є більш ясним або розумним за звичайний. У деяких відповідях він був послідовний. В інших — уникав відповіді. Кілька разів сердився. Одного разу збрехав мені. Я запитав, чи знає вдову Ганну Петрів. Він сказав, що ні.

Через кілька хвилин сам назвав її на ім'я. Коли я звернув на це увагу, відповів:

— Я сказав, що не знаю її так, як ви питаєте.

Я досі не розумію, що це означає.

Про смерть Василя Черняка він повідомив те саме, що о. Левицький уже передав Вам у своєму листі. До вбивства не зізнавався.

Підстав стверджувати, що він убив Черняка, я не маю. Окремо мушу повідомити про ім'я Антон. Я назвав його не випадково.

Перед тим о. Левицький сам вимовив це ім'я. Він сказав: — Антон довше витримував. Я запитав:

— Хто такий Антон?

Відповіді не було. Через кілька хвилин, коли мова зайшла про досліди над самим собою, я повторив ім'я. Саме після цього поведінка змінилася.