5. СПОСТЕРЕЖЕННЯ

2026 рік

Олег Савчук відсунув Мартин телефон. — Повідомлення потім. Спочатку те, що сталося з тобою.

Вони знали одне одного дев'ять років. Не дружили, але Марта кілька разів просила його дивитися складних пацієнтів, а він знав, що з нею марно говорити загальними словами. Цього разу саме це дратувало її найбільше: вона сиділа по інший бік столу.

Вона розповіла про дзвінок Олі, мокре пальто, запис у блокноті й нічну розмову з Романом. Олег попросив відокремити те, що вона пам'ятає, від того, що реконструює за чужими словами й телефонами. Марта почала спочатку, вже коротше.

Кілька уточнень стосувалися можливих нічних нападів, сну, травм голови, ліків та алкоголю. Олег не перетворював це на допит: ставив питання групами, робив позначки, повертався лише до того, де відповідь була непевна. Неврологічний огляд явних відхилень не показав.

— Це добре? — запитала Марта.

— Це означає тільки те, що я зараз нічого очевидного не бачу. Зробимо ЕЕГ, МРТ і далі вирішимо. Парасомнію теж не відкидаю. Дисоціативний механізм — теж. Але не буду вибирати пояснення, яке найкраще пасує до ваших листів.

Марта сперлася спиною на стілець. — Я не просила.

— Просиш кожним другим запитанням.

Це прозвучало не як дотеп. Олег справді був роздратований — не нею, а ситуацією.

Він попросив кілька ночей не залишатися самій, не водити машину і припинити роботу з архівом хоча б до нормального сну. Марта спробувала заперечити лише останнє.

— Ось цього я й боявся, — сказав він. — Ти вже ставиш матеріал вище за власну безпеку. Не треба робити з себе дослід.

Перед виходом вона все-таки показала йому фотографії та журнал дзвінків. Олег переглянув і повернув телефон. — Тут можуть бути дві різні проблеми. Твої епізоди — медична. Конверт у кімнаті — питання доступу, людей і камер. Не змішуй їх, поки не мусиш.

Коли Марта повернулася, конверт уже лежав у прозорому файлі. Маркіян поставив його окремо від інших матеріалів.

— Не відкривали?

— Ні. Він не має підтвердженого походження, а це достатня причина не лізти всередину, — відповів Маркіян.

Роман сказав, що вони також не читали наступний лист. Соломія не повернулася після семінару й написала, що приєднається завтра. Марта відчула полегшення: принаймні одна людина в цій історії вчасно пішла додому.

Вони вирішили спершу прочитати лист Теодора від 27 жовтня, а вже потім — зафіксувавши все — повертатися до конверта.

ЛИСТ ДЕВ'ЯТИЙ

27 жовтня 1887 року

Верхні Лози

Ваше Преосвященство,

доктор Ковальський залишився в мене на ніч.

Пишу одразу після його від'їзду, поки можу відрізнити те, що бачив сам, від того, що почув від нього. До десятої години вечора нічого не сталося. Ми вечеряли. Доктор пив горілку. Я не пив. Це записую на його прохання.

Потім він оглянув кімнату, вікно, двері й попросив дяка віддати йому ключ від плебанії. Дяк віддав.

Конверт, про який я писав Вам, також залишився в дяка. Доктор вирішив його поки не відкривати. Близько одинадцятої ми сперечалися.

Ковальський привіз зі собою кілька номерів медичних часописів і хотів пояснити мені те, що тепер називають гіпнотичними станами. Я сказав, що не дозволю себе гіпнотизувати.

Він відповів, що й не збирався, бо не вміє.

Після цього наша суперечка втратила більшу частину сенсу. О пів на дванадцяту я ліг. Доктор сидів у кріслі.

Я пам'ятаю, як запитав, чи він справді збирається дивитися на мене всю ніч. Він сказав:

— Якщо засну, розбудите.

Це останнє, що пам'ятаю до третьої години. О третій з кількома хвилинами я прокинувся. Свічка горіла. Доктор стояв біля дверей. Я був не в ліжку. Сидів за столом. Переді мною лежав аркуш паперу. На ньому було написано кілька рядків. Моєю рукою. Я запитав Ковальського, що сталося. Він не відповів одразу. Попросив назвати моє ім'я. Я назвав. Потім день. Назвав. Потім запитав, де ми.

Я сказав, що в плебанії у Верхніх Лозах, і вже тут почав сердитися. Ковальський сказав:

— Добре.

Я спитав: — Що добре? Він сів. Руки в нього тремтіли. Я цього раніше за ним не бачив. Він попросив мене не вставати. Я запитав, чи намагався кудись піти. Доктор сказав:

— Так.

Я подивився на двері. Вони були замкнені.

— Куди?

— До Петрової.

— Навіщо?

— Ви сказали, що вона ще не закінчила.

Я не зрозумів.

— Що не закінчила?

— Говорити.

Я попросив розповісти все від початку. Ковальський відмовився. Сказав, що спочатку запише сам. Я наполіг. Тоді він розповів наступне.

Приблизно о другій сорок я сів у ліжку. Очі були відкриті. Доктор запитав, чи мені щось потрібно. Я відповів:

— Котра година?