4. ЛИСТ ВІД 14 ЖОВТНЯ

2026 рік

О пів на дев'яту Марта вже була в університеті. Не тому, що хотіла швидше прочитати лист. Навпаки.

Вона майже не спала й за ніч кілька разів вирішувала, що сьогодні взагалі не прийде. О четвертій поставила мокре пальто сушитися у ванній. О п'ятій сфотографувала запис у блокноті. О шостій перевірила банківські операції, історію таксі, геолокацію телефона. Нічого. Телефон із квартири не виходив. Це не означало, що не виходила вона.

Саме ця думка й привела її на роботу раніше за всіх. Двері кімнати були замкнені.

Марта відкрила їх своїм ключем, увімкнула світло й стала на порозі. Футляр лежав на столі. Ноутбука Романа не було. Чашки Соломії теж. Нічого не змінилося. Вона почувалася дурепою. Це було добре. Марта сіла, відкрила пошту. Лист від архіву прийшов о 18:43 вчора. Скан документа, про який Ви запитували. Три вкладення. Вона не відкрила жодного. Натомість набрала колегу з кафедри неврології. Той відповів лише з четвертого гудка.

— Яремчук, ти знаєш, котра година?

— Вісім тридцять сім.

— От бачиш. Знаєш.

— У тебе сьогодні прийом?

— А що?

— Мені треба поговорити.

Олег відповів не відразу.

— Про кого?

— Про мене.

Голос у нього змінився.

— Що сталося?

— Можливий епізод амнезії. Можливо, не один. Він швидко уточнив про травму голови, алкоголь і нові препарати. На все Марта відповіла заперечно.

— Скільки тривало?

— Не знаю.

— Марто, якщо ти не знаєш, скільки воно тривало, звідки ти знаєш, що воно було?

— Є непрямі ознаки.

— Які?

Вона подивилася на свій блокнот у сумці.

— Розкажу особисто.

— Ти зараз сама?

— Так.

— Не сідай за кермо.

— Я без машини.

— Добре. О дванадцятій зайди.

— Дякую.

— І не читай до дванадцятої інтернет.

— Я психіатр.

— Саме тому й кажу.

Він поклав слухавку. Марта ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. Потім відчула, що усміхається. Не дуже, але вперше від третьої ночі. О 8:52 прийшов Роман. Побачив її й зупинився.

— Ти давно?

— Хвилин двадцять.

Він кивнув. Не запитав, як вона спала. За це Марта була йому вдячна. Роман повісив куртку, дістав ноутбук, сів.

— Я вночі не відкривав скан, — сказав Роман. — Навіть пошту після нашої розмови не чіпав.

— Романе, я не контролюю тебе.

— Я знаю.

Він увімкнув ноутбук.

— Просто кажу.

Соломія запізнилася на одинадцять хвилин і зайшла з двома сирниками в паперовому пакеті.

— Я принесла хабар.

— Кому? — запитав Роман.

— Тому, хто перший скаже, що ми сьогодні не будемо поводитися як герої дешевого фільму.

Роман підняв руку. Соломія дала йому сирник. Другий залишила собі. Марта сказала:

— Я сьогодні піду до невролога.

Соломія перестала жувати.

— Через учора?

— Через те, що не пам'ятаю.

— Правильно.

І більше нічого. Марта відчула ще одну маленьку хвилю вдячності. Роман відкрив пошту.

— Ну що?

Марта посунула до нього ноутбук.

— Відкривай.

ЛИСТ ВІД 14 ЖОВТНЯ 1887 РОКУ

Верхні Лози

14 жовтня 1887 року

Всечесний Отче Корниле,

попередні мої донесення прошу поки не передавати далі й не робити з них висновків, для яких ще немає достатньої підстави.

Те, що тут відбувається, не потребує другого священника. Принаймні тепер.

Маруся Гнатів здорова. Я говорив із нею ще двічі. При батькові вона нічого не пам'ятає. Без нього пам'ятає більше. Це важлива різниця.

Семен боїться за доньку і своєю присутністю тільки шкодить. Дівчина дуже чутлива до чужого страху. Якщо він очікує від неї нападу, вона швидше входить у той стан, який він називає нападом. Я перевірив це. Так само з Черняком. Тут справа не в хворобі. Василь знає, чого боїться.

Годинник справді належав його братові. Він узяв його після смерті Михайла й приховував це від дружини. Чому саме приховував, поки не знаю.

Ви радили не ставити запитань, що містять у собі відповідь. Це слушно. Я робив навпаки. Результат цікавий.

Якщо людині дати достатньо часу й не поспішати заповнювати мовчання, вона часто сама доходить до того місця, якого намагається уникнути. Особливо вночі. Уночі люди говорять інакше. Не через нечисту силу. Просто менше встигають приготувати відповідь.