Вибір

Глава 24 
Вибір. 
Минув  місяць. Сергій більше не телефонував. Не чекав біля роботи. Не писав повідомлень. Він виконав свою обіцянку. Зник із життя Катерини.  
А вона, як завжди,  жила роботою. Боролася за права своїх клієнтів, яких ставало дедалі більше. Щовечора поверталася до порожньої квартири. І все частіше  ловила себе на думці, що їй не вистачає тут чиєїсь присутності.  
Та от до неї  вкотре  приїхала мати.  
Вони сиділи на кухні так само, як колись багато років тому сиділи Наталія зі своєю мамою Юлією Іванівною 
. — Ти ще досі думаєш про нього? —  Запитала мати.  
Катерина не стала заперечувати. — Так. Думаю. 
— А про Тараса? — Він хороша людина. Дуже хороша.  
Наталія уважно подивилася на доньку. — Але зовсім не його ти шукаєш очима серед перехожих. Так? 
Катерина мовчки покірно похитала головою. — Я боюся.  
— Чого?  
— Що все повториться. Що одного дня Сергій стане таким самим, як і його покійний батько.  
І тоді Наталя  сказала: — Ні. Він вже не стане. Повір мені. 
— Звідки ти знаєш?  
— Бо твій батько так і не знайшов  у собі сили змінитися. А Сергій зміг. Він заплатив страшну ціну за свої помилки. І виніс із них урок. Наталія посміхнулася. — Доню, повір мені,  не буває людей без гріхів. Бувають люди, які визнають свої помилки. І ті, які живуть так, ніби ні в чому не винні. Подумай над цим. Навіть мій Томаш, колись ледь не сів до в’язниці. Закортіло  йому легких грошей.  З того часу він поклявся, що ніколи не переступне  через закон. І я йому вірю. Я живу з ним. Кохаю його.  
Тієї ночі Катерина майже не спала. Перед очима поступово проходило все її життя. Злидні. Польща. Мати. Микола. Його смерть. Сергій. Тарас.  
Вона прийшла до розуміння,  що усе життя вона просто шукала чоловіка, який ніколи не зробить боляче. А таких людей не існує. Є лише ті, хто після своїх помилок здатен залишитися людиною. І Сергій довів, що здатен.  
Наступного дня вона сама приїхала до нього. Сергій саме виходив із квартири.  Збирався їхати до реабілітаційного центру, де все ще відвідував групу  психологічної підтримки.  
Побачивши Катерину, він завмер. — Катю?..  
Вона усміхнулася. — Привіт.  
— Ти... Навіщо ти прийшла?  
— Побалакати.  
Того вечора, вони довго гуляли парком.  Спілкувалися просто про життя. І ніхто не міг спромогтися сказати те що хотів – найголовніше.  
Потім сіли на лавку. Катерина дивилася кудись удалину. І нарешті спромоглася: — Знаєш,  я довго думала. Ти колись питав мене, чи зможу я дати тобі ще один шанс?   
Сергій притих і лише мовчки слухав.  
— Моя відповідь — так.  
Він заплющив очі. Наче боявся, що це сон.  
— Але вислухай мене. Я вийду  за тебе заміж, зовсім не тому, що боюся самотності. І не через гроші, що залишилися від батька. Мені вони не потрібні. Я дуже добре заробляю. Я хочу назвати тебе своїм чоловіком,  тому, що дуже добре знаю тебе. Знаю найгіршим. Знаю найкращим.   
Вона зробила паузу. - Ти падав. Дуже низько. Але знайшов сили підвестися. І саме це переконало мене більше за будь-які слова. Я не знаю, чи можна назвати це великим коханням. Але я точно знаю,  що хочу прожити своє майбутнє  життя саме з тобою.  
По щоках Сергія потекли сльози. Він мовчки став перед нею на коліно. Цього разу без квітів. Без свідків. Без гучних слів. — Катю, ти станеш моєю дружиною?  
І це було зовсім не так, як тоді, коли вона ледь не зробила самий більший гріх у своєму житті. Не було ресторана і музики.  Не було навіть каблучки.  
Але вона лагідно всміхнулася. Пробіглася рукою по його русявому волоссі.  — Так. Стану. Просто відповіла вона.  
Їх  весілля було тихим. Присутні були, лише найближчі люди. Наталія. Юлія Іванівна. Кілька друзів. Навіть Тарас прийшов.  
Він підійшов до Сергія. Простягнув йому руку. Міцно стиснув у своїй. — Бережи її. Другого шансу в тебе вже ніколи не буде.  
—  Обіцяю.  
Тарас усміхнувся Катерині. — Будь щаслива.  
— Дякую... І в її очах блиснули сльози.