Розділ 17. Ліс та романтика. Шакал та Капібара.

Ліс Вічного Блукання зустрів їх  темрявою та запахом вогкої землі, перемішаної з гнилою хвоєю. Стовбури чорних дерев звивалися, наче застиглі в агонії змії, а між їхнім корінням тихо булькало багно. Десь удалині пролунало протяжне, моторошне виття, від якого в будь-якої нормальної людини кров застигла б у жилах.

Шакал різко зупинився на вузькій стежці. Він повільно повернувся до Капібари, і його плечі загрозливо піднялися. У руці тьмяно блиснув довгий, зазубрений мисливський ніж.

— Ти чуєш це? — прошипів він, роблячи крок назустріч. Його голос із-під маски вібрував від награного, маніяцького екстазу. — Ми самі. Ніхто не прийде на допомогу. Камери сюди не дістають через магічні перешкоди. Я зараз переріжу тобі сухожилля, зв'яжу грубим тросом і потягну у свою таємну катівню. Ти будеш благати про смерть...

Капібара, одягнена у своє просте лляне кімоно, навіть не змигнула. Вона акуратно перебирала пальцями дерев'яні чотки, дивлячись на лезо ножа з такою ніжністю, ніби це була гілочка квітучої сакури.

— Любий, ну навіщо ці складнощі з логістикою? — її голос лився м'яко і заспокійливо, мов гірський струмок. Вона поправила маску на обличчі. — Трос натирає шкіру, це неестетично і порушує циркуляцію прани. Якщо тобі так сильно подобається шибарі та домінування — це абсолютно нормальна тілесна практика. Шибарі — це про вузли та енергію, а не про твій брудний садизм. Мистецтво зв'язування — це одне, а катівня — це зовсім інша заблокована чакра. Не треба цієї істерики із викраденням. Просто продиктуй адресу, я ж вже казала, ще на кастингу, сама приїду. У мене є чудові джутові мотузки, виварені в зеленому чаї. Я тебе так зв'яжу, що ти всі свої чакри відчуєш. Я ж так розумію, тобі поміцніше?

Маніяк спіткнувся на рівному місці. Рука з ножем невпевнено опустилася.

— Я... я тебе зв'яжу! Я тут маніяк! — обурено пискнув Шакал, втрачаючи весь свій лиховісний шарм. — Я ж психопат!

— Ти просто травмований хлопчик із заблокованою серцевою чакрою, — лагідно посміхнулася вона, роблячи крок до нього і ніжно погладивши його по руці з ножем. — Тобі не вистачає базової довіри до Всесвіту...

Її терапевтичний сеанс перервав хрускіт гілок.

З густих хащів, ламаючи дерева, на стежку вивалився Лісовий Пожирач, триметрова маса зі сплетених кісток, гнилого м'яса та гострих, мов бритви, іклів. Монстр заревів так, що з дерев посипалося чорне листя, і кинувся прямо на них, роззявивши пащу, з якої капала отруйна слина.

Шакал інстинктивно відсахнувся, піднімаючи ніж тремтячою рукою. Він був маніяком, який за життя звик різати беззахисних жертв у підворіттях, а не битися з хтоничними чудовиськами розміром із самоскид.

— О, яка неспокійна душа, — зітхнула Капібара.

Вона плавно ступила вперед, закриваючи собою розгубленого психопата. Бодгісаттва склала пальці в бездоганну мудру, зробила глибокий вдих животом і... з неймовірною, абсолютно нелюдською швидкістю кинулася назустріч Пожирачу.

Те, що відбулося в наступні десять секунд, назавжди зламало психіку серійного вбивці.

Мініатюрна дівчина в кімоно з розгону ввігнала свої тонкі пальці прямо в грудну клітку монстра, пробиваючи шар зрослих кісток, ніби це був мокрий картон. Пожирач захрипів.

— Ом мані падме хум... — співуче прошепотіла вона.

Різкий поворот кисті — і пролунав оглушливий хрускіт. Капібара вирвала з грудей чудовиська чорне, пульсуюче серце. Монстр ще намагався смикатися, але вона витонченим рухом вільної руки схопила його за щелепу і з силою провернула на сто вісімдесят градусів. Шийні хребці луснули з гучним тріском.

Гігантська туша з гуркотом впала до її ніг, здійнявши хмару гнилого пилу.

Капібара стояла посеред лісу, тримаючи в руці серце, з якого капав густий чорний слиз прямо на її чисте лляне вбрання. Вона прикрила очі і з глибоким замилуванням вимовила:

— Яке чудове відчуття. Я щойно звільнила цю істоту від колеса Сансари. Тепер її енергія очиститься і повернеться у світовий ефір. Сподіваюся, у наступному житті він народиться ромашкою.

Шакал стояв на колінах. Його ніж давно впав у багнюку. Він дивився на цю маленьку, просвітлену жінку, яка щойно голими руками влаштувала криваву баню, і відчував, як його серце починає битися в шаленому, неконтрольованому ритмі абсолютного обожнювання. Його жорстокий, збочений мозок щойно зустрів свого абсолютного хижака.

Вона викинула залишки серця та повільно повернулася до Шакала. Завбачливо дістала з рукава вологі серветки та почала витирати закривавлені руки.

— Ти зблід, котику. Дихай глибше. На чотири рахунки вдих, на вісім — видих.

Шакал судомно ковтнув повітря. Він підповз до неї по брудній траві, схопив за край її закривавленого кімоно і, дивлячись на неї знизу вгору поглядом побитого, але шалено закоханого пса, прохрипів:

— Ти... ти ненормальна. Ти просто кончена... Яка ж ти прекрасна, я шукав тебе вже третє життя. 

Він нервово облизав губи під маскою.

— Переїжджай до мене. Сьогодні ж. У мене є склеп... і підвал. Там гарна звукоізоляція. Ми будемо... ми будемо разом звільняти душі від Сансари. Ну чого тягнути кота за бубенці, давай з'їдемося?

Капібара викинула брудну серветку, акуратно поправила маску на обличчі і подивилася на нього з невимовною лагідністю: