Розділ 13 Автостопом по Пеклу

Раптовий дзвін у вухах стих так само несподівано, як і з’явився.

Зелене мерехтіння перед очима блимнуло востаннє, розпалося на пікселі й зникло. 
Тиша.

Я моргнула раз, другий, прислухаючись до простору. У лівому кутку огляду більше не висіло нав’язливе меню завдань. Замість нього на мить проявився крихітний сірий рядок із системним повідомленням:

[Усі зобов'язання закрито. Статус оновлено: ВІЛЬНИЙ NPC / ПОЗА РЕЙТИНГОМ].

— Невже, — видихнула я, опускаючи плечі.

Я була сама по собі. У заляпаній матросці, з брудними колінами після східного зіндану, з розпатланим волоссям і мозолями на долонях від держака швабри — але абсолютно вільна. Переодягатися чи витрачати час на марафет не було бажання: після пережитого цей одяг здавався бойовою бронею, яка бачила більше лайна, ніж весь пекельний генералітет разом узятий.

На радощах захотілося зробити щось максимально нераціональне — наприклад, випити чогось міцного в місці, де ніхто не вимагатиме від мене посадових інструкцій.

Найпопулярнішим закладом на стику нейтральних секторів вважався караоке-паб «Автостопом по Пеклу». Туди стікалися всі, у кого закінчилася зміна, хто злив контракт або просто хотів втопити залишки розуму в каламутному пійлі.

Дорога зайняла хвилин п’ятнадцять. Над входом у підвал тріскотіла неонова вивіска у формі вивернутої навиворіт галактики, яка час від часу коротила, обсипаючи сходи іскрами кольору гнилої міді.

Я штовхнула двері оббиті залізом, і ступила всередину.

У ніздрі вдарив термоядерний коктейль із дешевого тютюну, розлитого рому, смаженого жиру та характерного запаху горілої сірки. Паб гудів, як перевантажений трансформатор.

Контингент тут підібрався такий, що будь-який психіатр за перші десять секунд захистив би докторську дисертацію. За довгим липким столом праворуч сиділа банда байкерів-вовкулаків: вони хлебтали пальне прямо з каністр і гарчали на телевізор, де транслювали бої без правил між болотними тролями сумоїстами. Біля барної стійки дрімав чотирирукий демон у гавайській сорочці, тримаючи в кожній руці по келиху різнокольорової отрути. У кутку біля грального автомата сварилися двоє привидів-конкістадорів, безуспішно намагаючись засунути примарні монети в залізну щілину — гроші щоразу падали крізь дно апарата на підлогу, викликаючи в них напади лютої іспанської лайки.

Зі сцени, де блимали різнокольорові прожектори, долинало надривне завивання: якийсь болотник намагався переспівати хіти вісімдесятих,You're My Heart, You're My Soul,  безбожно ковтаючи голосні й булькаючи жабуринням у мікрофон.

Я протиснулася крізь натовп до вільного круглого столика в глибині залу, опустилася на потертий шкіряний диван і нарешті витягнула втомлені ноги. Дерев'яна поверхня столу була порізана ініціалами сотень грішників, але зараз це здавалося верхом затишку.

— Не може бути! — пролунав раптом різкий, дзвінкий вереск, що легко перекрив п'яне виття зі сцени. — Дівчата, та Ви тільки гляньте, хто тут сидить!

Я підвела очі.

Крізь клуби сизого диму до мого столика впевнено гребла знайома трійця.

Попереду крокувала класична дівчина з колодязя. Її довге чорне волосся, що колись нагадувало мокре вороняче гніздо, тепер було заплетене в стильні дреди, перехоплені сріблястим дротом, а мокра лікарняна сорочка змінилася на пошарпану шкіряну косуху. Поруч пливла бліда вікторіанська примара — її мереживна сукня все ще зберігала аристократичний крій, але тепер вона тримала в прозорих пальцях довгий мундштук. А замикала ходу баньші в джинсовому жилеті, на щоках якої красувався бездоганно нанесений, анатомічно вивірений трупний грим — моя особиста робота з далекої гримерної локації 813.

— Аня! — баньші з розмаху плюхнулася на диван навпроти мене, ледь не перекинувши попільничку. — Жива! Ну, тобто, функціонуюча! Ми думали, тебе після того перформансу на «Горор-TV» утилізували в архів!

— Нічого подібного, — підхопила дівчина з колодязя, сідаючи поруч і з хрускотом розминаючи шию. — Я бачила нарізку з її східного рейду! Як вона іфрита перед фактом поставила, бачили?! А потім той здоровань у розстебнутій сорочці з мішком золота… Боже, Аню, весь наш жіночий склад жахастиків обговорював тільки твоє звільнення!

Вікторіанська примара плавно опустилася на краєчок стільця, випустивши цівку сріблястого диму в стелю, і посміхнулася тонкими синіми губами:

— А ти все в тій самій формі, люба. Стабільність — ознака класу. Хоча після того, як ти відшила вищих демонів і нагнула рейтинги, ти могла б вимагати собі хоч золоту корону. Як ти взагалі тут опинилася?

Я подивилася на дівчат, відчуваючи дивне, тепле полегшення від того, що в цьому потойбічному бедламі є хоч хтось знайомий і абсолютно адекватний у своїй монструозності.

— Мене відпустили, — просто відповіла я, постукавши пальцями по столу. — Система закрила всі мої штрафні бали. Я тепер вільний агент без прив'язки до локацій.

Усі троє перезирнулися. Очі баньші спалахнули щирим, диким захватом:

— Вільний NPC?! Та це ж треба обмити! Бармене! Неси сюди глечик кривавого елю і чотири шоти пекельної текіли! Сьогодні гуляємо за рахунок закладу, бо якщо він відмовить — я йому серенаду під вікнами заспіваю!