розділ 11.Засідання № 404: судді, джини та форс-мажор

Pov.Aнна

Перехід вже, як завжди, був із сюрпризом. Портал виплюнув мене в нову локацію та вирвав із легенів морозне повітря Півночі й із розмаху штовхнув у розпечену, густу задуху.

Коліна вдарилися об щось вологе, липке й гаряче із запахом заліза. Дорожня валізка з брязкотом покотилася кам’яною підлогою, а швабра з глухим стуком упала поруч.

Я вдихнула — і в горлі задерло від важкої, нудотної суміші шафрану та  солодкуватого запаху артеріальної крові.

Зала навколо вражала своєю моторошною величчю, наче серце розкішного інфернального халіфату. Склепінчаста стеля губилася в напівтемряві десь на висоті десятиповерхівки, підтримувана колонами з чорного оніксу, обвитими золотою лозою. Стіни виблискували мозаїкою з бірюзи, лазуриту й кривавих сердоліків. Із мармурових чаш по периметру піднімався сизий дим курінь, а у високих стінних нішах тихо дзюрчали фонтани, скидаючи в басейни густе рожеве масло із запахом рози.

Але вся ця велич тьмяніла перед тим, що лежало просто піді мною.

Моя рука в білій рукавичці спиралася об чиїсь розчахнуті, випалені зсередини груди.

Чоловік під моїми колінами, думаю, судячи по одягу, колись був володарем. На ньому ще тліли залишки важкого парчевого халата, гаптованого діамантами, а на бездиханному обличчі застиг нелюдський, потойбічний жах. Його очниці були порожні й обвуглені, а там, де мало би битися серце, зяяла чорна діра, з якої ще сочилася густа темна кров, заповнюючи тонкі різьблені жолобки мармурової підлоги. Запах обпаленої плоті перебивав усі пахощі сходу та місцевих квітів.

Я заніміла, миттєво оцінюючи обстановку холодним розумом аудитора: труп іще теплий, смерть настала менше двох хвилин тому, точка матеріалізації порталу збіглася з епіцентром ритуального вбивства.

Пальці автоматично смикнулися, щоб викликати звичну системну консоль, але перед очима спалахнуло червоне віконце:

[КРИТИЧНИЙ ЗБІЙ ЛОКАЦІЇ: Балансоутримувача ліквідовано].
[Статус «Покоївка-стажер» — СКАСОВАНО].
[Вам присвоєно статус: ЦАРЕВБИВЦЯ / ГОЛОВНИЙ ПІДОЗРЮВАНИЙ].
[Увага! Системний імунітет нейтралізовано. Рівень загрози: ПЕРМАНЕНТНЕ ЗНИЩЕННЯ ДУШІ].

— Що за маячня, яка компенсація за… — почала я вголос, але закінчити не встигла.

Масивні бронзові брами заввишки в чотири людські зрости з гуркотом розчахнулися. Повітря розірвалося сухим тріском полум'я. Уперед ступили троє велетнів, зітканих із чорного серпанку та багряного вогню. Їхні тіла пульсували жаром, від якого закипала кров на підлозі, а замість очей у безтілесних обличчях світилися вуглини. Іфрити. Справжні пекельні джини-карателі, чия присутність тиснула на барабанні перетинки монотонним ультразвуковим гулом.

Слідом за ними в залу увірвалися десятки озброєних гвардійців у золотих лускатих обладунках із оголеними ятаганами.

— Султан мертвий! Серце вирвано! — пролунав громовий голос старшого іфрита, від якого задрижали оніксові колони. — Чужинка на вівтарі! Вона осквернила палац!

Я підняла долоні в універсальному жесті ділового призупинення конфлікту, карбуючи слова максимально чітко й твердо:
— Хвилину уваги! Я прибула за трудовим розподілом Системи рівно п'ятнадцять секунд тому. Перевірте системний лог переміщень, я вимагаю фіксації часу та…

Мене ніхто не збирався слухати. Жоден нормативно-правовий акт тут не мав сили. Ну що тут скажеш — Пекельний шаріат.

Один із вогняних джинів зробив плавний, невловимий рух рукою. Повітря свиснуло, і мені на зап'ястя з тріском захлопнулися важкі чорні браслети.

Удар струму чи чистої темної магії вибив подих. Біль був різким і сліпучим, що в очах потемніло. Просторовий перстень на пальці миттєво згас — холодний метал ланцюгів заблокував канали сили, зв'язок з інвентарем і системний інтерфейс. Я навіть не встигла дотягнутися до швабри.

— Мовчати, нечисть, — просичав наглядач у позолоченій масці, штовхаючи мене коліном у спину.

Моє обличчя ледь не торкнулося калюжі крові вбитого султана. Чиїсь заковані в залізо пальці безжально скрутили мої руки за спиною, заломивши суглоби до хрускоту. Валізку Тотожика хтось із варти гидливо відкинув убік під стіну.

— Суд вогню відбудеться на світанку, — байдуже, наче зачитуючи наказ про утилізацію сміття, промовив іфрит. Його палаючий погляд спопеляв на мені тканину шкільної матроски. — Скинути царевбивцю в Зіндан Сліз. Нехай гулі покуштують її плоть перед очищенням полум'ям.

Мене відірвали від підлоги ривком, від якого потемніло в очах, і поволокли геть із зали.

Ноги безпорадно волочилися по дзеркальному бірюзовому мармуру, залишаючи за собою дві довгі червоні смуги свіжої султанської крові. Ані переговорів, ані шансів пояснити регламент.

Попереду зяяла чорна, морозна паща кам'яного спуску в підземелля, звідки тягнуло запахом гнилі. Залізна решітка з гуркотом піднялася, і за мить мене штовхнули в порожнечу.
Падіння закінчилося глухим, розтрощеним ударом об мокрий кам'яний моноліт. Повітря з тріском вибило з грудей. Я кілька секунд лежала нерухомо, хапаючи ротом важку, крижану вологу, доки ребра нили від тупого, пульсуючого болю. Це взагалі можливо? Я ж технічно теж труп?

Зіндан Сліз, як кам'яний мішок — глибокий, звужений догори колодязь без жодного вікна. Єдиний вихід — круглий отвір десь на висоті чотирьох поверхів, перекритий важкими залізними ґратами, крізь які сочилося тьмяне багряне світло факелів верхнього ярусу.