Сутність

– Поквапся, бо піду без тебе,

– пролунав голос Льоші з-за рогу. Я нічого не відповів.

Після того, як ми у всіх на виду спилювали замки на дверях в Бомбосховище, Я не хотів

привертати зайву увагу. Цей вхід до одеських катакомб був найближчим. Саме ним ми

мали дістатися цілі. Червоний хрестик на мапі мого друга, вказував на точку, просто під

дорогою, по якій суцільним потоком неслися машини.

– Це прям як у тих пірацьких книгах і фільмах,

– натхненно вигукнув він.

– Та годі, давай спочатку знайдемо то місце.

– відповів я, оглядаючи приміщення,

–

раптом його взагалі не існує.

Гучне клацання вимикача, за яким поступово спалахувало світло, рознеслося

підземними тунелями. На стіні з'явилася табличка з написом «Бомбосховище».

– Світло є тільки в цій зоні, далі нам знадобляться ліхтарики.

– промовив Льоша.

– А далі що? – запитав я, розглядаючи старі меблі виробництва часів Радянської

окупації.

– Так ходімо,

– відповів хлопець,

– сам побачиш.

Ходи були широкі та облагороджені. На стінах кожні декілька десятків метрів то

й діло були стрілки з написом вихід, намальовані білою фарбою через трафарет.

Крокуючи за другом я побачив приміщення з написом штаб, їдальня, звʼязок, тощо.

Щойно зона бомбосховища опинилась позаду, ми з товаришем побачили темний

тунель, схожий на горизонтально розташовану безодню.

– Там далі, метрів за двісті починається ще одне сховище, з виходом за

декілька кварталів.

– пояснив товариш, читаючи карту.

Батько Льоші працював в міському буд департаменті в архіві. Нещодавно він

влаштував туди ж свого сина, який отримав доступ до великого архіву. Саме там він і

знайшов мапу. Він сказав, що в 70-х роках дослідники знайшли новий прохід,

задокументували його. В документах говорилось, що там розташовано місце для

молитв та поломнічества, тому, цілком очікувано, доступ туди було заблоковано.

Глибоко під землею було прохолодно і з носа потекло. Я йшов шмигаючи носом

та не випускав напарника з виду.

– Ми на місці,

– сказав хлопець і також шморгнув носом.

Він дивився на мапу, а потім навкруги, порівнюючи вказівки з оточенням. Я про

всяк випадок посвітив на стелю. Секретного люку там не опинилось. Раптом ліхтарик

упіймав чорну область на стіні. У ледь помітному закутку було встановлено ґратчасті

двері, заперті старим навесним замком, який розсипався від декількох влучних ударів

ногою.

Пробиратися довелося декілька годин. Довгий звивистий лаз без жодного

розгалуження то йшов вниз, то вгору. Ставав ширшим, де ми мали можливість йти у

весь зріст, а потім звужувався де нам доводилось повзти, буквально притискаючись,

між велетенських валунів. Під ногами то й діло траплялись калюжі, а іноді води було

по-коліна, а пісок засмоктував ноги як трясовина. Повітря в цій печері було свіже й

приємне. Наче хтось заздалегідь проклав там систему вентиляції.

Кінець проходу упирався в велику підземну залу. Я вимкнув ліхтар. Льоша

глянув на мене і погасив свій. Десь на горі було розташовано кілька прорізів які пускали

денне світло. Воно відбивається від стін і розсіювалося в усі боки. Перед собою ми

побачили драбину. Вона виглядала майже новою, зробленою з каменя, який був добре

відшліфований. Сходинки мали випуску вверх форму і були трохи нижче з боків де

було зроблено дренажні канавки. Я наївно спробував відслідкувати місце положення за

GPS, але телефон відповів мені лише пустим екраном.– Памʼятаєш нашу домовленість? – сказав Льоша.

– Хто перший взяв, того і

тапки. Бо як завжди вибереш собі усе найкраще.

– Добре,

– відповів, я – обирай з розумом.

Піднявшись сходинками ми виявили заокруглену згори арку. На її своді були

вирізані якісь слова.

– Я не впевнений, але, здається, це латина,

– сказав я.

– Скажи “Друг” і заходь – дзвінко розреготався мій товариш. Його сміх

відбивався від стін і наче поплавок знову і знову винирював з темріви тунелю, що

залишився позаду.

Всередині ми побачили вівтар. На ньому стояв лише один предмет – невеликий

хрест, сантиметрів десять в висоту. Не побачивши навкруги більше нічого цікавого ми

кинулися до вівтаря. Я вирвався вперед, аж раптом відчув удар у потилицю,

перечепився і впав. Льоша перечепився за мене і також впав. Я схопив його ліву ногу,

аби не пустити, але мій суперник заліпив мені в обличчя правою. Носом потекла юшка і

мої руки росцепилися. Підвівшись, я схопив за ремінь супротивника, що намагався

підвестися та грохнувся разом з ним. Я видерся на нього зверху та кілька разів вдарив

кулаком в обличчя. Хлопець оскалив закривавлені зуби та плюнув у мене всім, що було

в нього в роті. Гнів захопив мене. Я був готовий місити його обличчя донесхочу, але він

перевернувся і скинув мене. Ми одночасно підвелися і знову рушили до цілі водночас

перешкоджаючи один одному. Наші руки торкнулися хреста одночасно.

Льоша здійснив підлість прямо в пах. В очах потемніло і я опинився на підлозі.

–

Ти перший відпустив – сказав він, погасивши світло ногою в обличчя.

Прийшовши до тями, я не знайшов ліхтарика. Знаходячись у суцільній темряві я

намагався підсвітити телефоном, але чортів козел обчистив усі мої кишені. Зникли

навіть ключі від моєї квартири. Вівтар був порожній.

Назад довелося пробиратися наосліп лише по памʼяті. А мій, видно що не такий

вже і друг, турботливо поклав здоровезну каменюку просто на кришку бомбосховища.

Місцевий безхатько почув крики і допоміг мені вибратися на поверхню, де мене зустрів

пізній вечір.