Розділ 5 «Час блакитних мрій»

-Аледдараль-

-Літо кілька років потому-

Ранок в будинку сім’ї Розанд-Вуд розпочався спокійно. Крізь напівпрозорі штори пробивалися теплі сонячні промені. Лексі стояла перед дзеркалом, розчісуючи своє довге волосся. Вплівши його у косу, вона вийшла зі своєї кімнати. В коридорі потягнулася й попрямувала до сусідньої кімнати, де на ліжку спав Джейс. Посмішка торкнулася її губ, коли вона нахилилася над ним.

– Gashin tsuntsu, – прошепотіла Лексі.

Магічні іскри заграли на кінчиках її пальців, зупинившись біля носа Джейса. Хлопець, сонно морщачи брови, повернувся на інший бік. Та Люциана протягала руку далі.

– Апчхи! – голосно чхнув Джейс, сівши і протираючи очі.

Лексі лише засміялася у відповідь.

– Ти знову? Відчепися, – буркнув він, намагаючись залізти назад під покривало.

Але у відповідь в нього полетіла футболка.

– Ну-ну, Джесі, одягайся й ходи снідати.

Він зітхнув і повільно піднявся з ліжка, а Лексі вже вибігла з кімнати й спустилася вниз. Увійшовши до кухні, вона побачила старшого брата Крістофера, який розливав щось у склянки.

– О, доброго ранку! – весело привіталася вона.

Кріс підняв голову і кивнув їй:

– Ти вже на ногах? Лекс, сніданок готовий. Я мушу бігти на роботу.

Він посміхнувся, струснув її волосся долонею й швидко вийшов у коридор.

– Дякую! Зустрінемося в інституті, – крикнула вона навздогін.

– Джейс, я пішов!

– Ага, бувай... – почувся сонний голос молодшого брата, що саме спускався до кухні.

– Джесі! Ти де там? Заснув?

– Та йду я, йду...

Поснідавши, Лексі взялася мити посуд, поки Джейс збирав речі. Незабаром він спустився до неї, швидко перекинувся кількома фразами й пішов взуватися. Лексі приєдналася до нього, і вони разом вийшли з дому.

Ранкове сонце лагідно освітлювало подвір’я, а крізь бруківку пробивалися кущики зеленої травички.

– Ти сьогодні кудись йдеш після інституту? – запитав Джейс.

– Та ні, напевно...

Відчинивши хвіртку, Лексі одразу помітила знайому постать біля воріт.

– Ларі! – вона тепло посміхнулася.

– Люци, привіт!

– І тобі привіт, – кинув Джейс, злегка насупившись.

– Джейс, що ти тут робиш?

– Живу, – знизав плечима той, починаючи зачиняти хвіртку.

Поки Лексі обіймала Ларі, Джейс уже йшов вперед.

– Ви сьогодні на плац підете? – кинув він через плече.

– Ні, сьогодні там занять немає, – відповів Ларі.

– Я б іще потренувалася, – задумливо додала Лексі, злегка розчарована.

Останнім часом їй здавалося, що після тренувань у неї залишається надто багато невитраченої енергії.

***

Попрощавшись із братом, Лексі зайшла в клас. Ная та Дені вже були там, і подруги швидко поринули у жваву розмову, жартували та обговорювали щось цікаве. Лексі саме сміялася з чергового жарту, коли її покликав Ларі.

– Люци! Люци, ми можемо поговорити?

– Звичайно, але я зараз із дівчатами…

– Ні, не зараз! Після уроків, якщо можна…

Хлопець виглядав схвильованим. Він весь час відводив погляд. Лексі лише кивнула, спокійно повернувшись до розмови з подругами. Пролунав дзвінок, і все йшло як завжди, допоки не постукали у двері.

– Доброго дня, – Казара ввійшла до класу, окинувши поглядом учнів. – Пробачте, що перериваю урок, але пані Луїза шукає Іларіона Сунако. Він тут?

– Так, – піднявся Ларі.

Казара кивнула й попросила ще кількох учнів вийти з класу.

Минув уже цілий урок, а Ларі так і не повернувся. Лексі намагалася зберігати спокій, але всередині наростало передчуття чогось недоброго. Коли двері знову відчинилися, до класу зайшла незнайома дівчина.

– Мені потрібна Люциана, – сказала вона.

– Це я, – відповіла Лексі, підводячись.

– Чудово. Ходи за мною, тебе Іларіон кличе.

Лексі швидко вийшла за нею, і вони попрямували до саду. Там, серед дерев, Лексі помітила Ларі, що сидів на білосніжній лаві. Він був одягнений в обладунки: шкіряні ремені для зброї, металеві пластини та рукавиці щільно прилягали до його рук. Поряд стояв рюкзак, і хоч Ларі сидів спиною до неї, Лексі відразу відчула щось недобре.

На дворі було спекотно, але віяв прохолодний вітерець. Серце Лексі зойкнуло. Дівчина хутко побігла до Ларі.

– Ларі! Ти куди?

Почувши її голос, наче блискавиця пронизливий, хлопець підвівся, помітно напружений. Він намагався щось сказати, але здавалося, що слів не вистачає. Лексі схопила його за плечі, дивлячись прямо в очі.