Розділ 3 «Прояв долі»

Закінчивши підготовку, дівчата вирушили далі. Приємний вітер розвівав волосся, яке вибивалося з-під шоломів. Сонце стояло високо, зігріваючи землю, а на дорозі майже не було автомобілів, що робило подорож справжнім задоволенням. Вони мчали повз будинки та багатоповерхівки, спостерігаючи за людьми, які прогулювалися вулицями та працювали у своїх офісах. Їхній шлях пролягав повз парки та сквери, що прикрашали центр міста, наповнюючи його чарівною атмосферою, яка ніколи не втомлювала.

Даніель весь час була попереду, ведучи колону. Будинки рідшали, а багатоповерхівки уже не так часто миготіли перед очима. Дівчата все далі від’їжджали від жвавого міста.

Після двадцяти хвилин дороги Даніель почала знижувати швидкість – дівчата наближалися до місця призначення. Перед ними вже виднілися два поверхи особняка та покритий старою черепицею дах. У дворі був великий басейн, а трішки далі місце для тренувань. Особняк родини Сунако вражав своєю розкішшю та елегантністю. Перед брамою вже стояв чорний автомобіль.

Даніель подала знак зупинитися і підійшла до дворецького. Чоловік саме допомагав комусь сісти в авто, а помітивши гостю він чемно схилив голову.

– Доброго дня, – ввічливо мовила Даніель.

– Доброго дня. Пані Хофферс, вірно? – уточнив він, уважно оглянувши дівчину.

– Так. Я та мої подруги приїхали, щоб забезпечити безпечний супровід, – відповіла Даніель, кидаючи швидкий погляд на двох дівчат, які чекали позаду.

– Так, ми були проінформовані, – спокійно відказав чоловік. – Пан Сунако вже в авто, можете вирушати.

– У нас є невелике прохання, – вона зробила крок уперед. – У ході нашої місії ми маємо доставити магічний артефакт до інституту. Чи не могли б ви взяти його під свою опіку, доки ми не прибудемо?

– Звісно, – кивнув він. – Де він зараз?

Даніель обернулася до подруг.

– Ная! Принеси артефакт! – її голос звучав чітко та впевнено. – Лекс, оціни наш маршрут. Який стрій візьмемо?

Чоловік прийняв невелику сумку та передав її комусь усередині авто. Через тоноване скло неможливо було розгледіти, хто саме її взяв. Однак дівчата зараз не переймалися цим – вони лише кивнули одна одній і приготувалися до виїзду.

Лексі під’їхала до пасажирського місця, не знімаючи шолома, і впевнено почала:

– Маршрут непростий: з одного боку – степ, з іншого – ліс, що ускладнює пересування. Доведеться слідкувати за тилом і обома сторонами. Дені, ти попереду – твоя зона відповідальності дорога. Ная, твій сектор – тил і лівий фланг. Я піду біля пасажира, праворуч, і активую магію для контролю над околицями.

– Зрозуміло, рушаємо, – підтвердила Даніель, сідаючи на мотоцикл і натягуючи шолом. Дорога поступово рідшала – будинки ставали все більш поодинокими. Незабаром вони залишили переповнене місто позаду і виїхали на рівнину. З одного боку простягався безкрайній степ, що нагадував прерії, а з іншого – густішав ліс, що невдовзі повністю закрив горизонт. Дорога під колесами тягнулася нескінченною стрічкою, а вітер гнав у обличчя запахи степу та листяного лісу. Та раптом Лексі різко вигукнула:

– Дені, я активую магію!

– А тобі для цього друга рука не потрібна? – насторожилася Даніель.

– Потрібна, – зізналася дівчина.

– Ми зупинятися не будемо.

– Я знаю. Я вже почала.

Даніель краєм ока помітила, як Лексі повільно відпустила кермо й тихо почала вимовляти заклинання. У її руках почало формуватися сяйво, схоже на маленьку зірку. Повторивши заклинання, зірка засвітилася яскравіше, і магічне кільце випустило навколо них прозорий імпульс, який піднявся і розвіявся навкруги, залишивши лише ледь помітне блакитне світло.

Перші хвилини були спокійними. Дівчата лише іноді перегукувалися, передаючи інформацію. Пів години шляху минуло швидко, і ліс поступово починав рідшати, поступаючись місцем будинкам. Старий асфальт сірів під колесами, а на узбіччі розквітали кульбаби та конюшина. Зі сторони лісу долинав спів птахів, які щойно повернулися з вирію. Згодом шум двигунів знову перервали голоси дівчат.

– Як у вас ситуація? Нікого не бачите? – Лексі сконцентровано вдивлялася в простір перед собою.

– Попереду вже видно місто, скоро прибудемо. На горизонті загрози немає, – відповіла Даніель.

– Усе спокійно, – додала Ная. – Лексі, що з твоїм заклинанням?

Лексі затримала подих, відчуваючи потоки магії довкола.

– Здається… щось рухається у наш бік. Ні, воно біжить! – її голос звучав гостро. – Дені, дай команду зупинитися на узбіччі! Швидше!

Даніель  підняла  руку,  подаючи  сигнал  водію зупинитися. Чоловік рефлекторно потягнувся до дверей, але вона зупинила його, швидко пояснюючи ситуацію.

Після деактивації заклинання, Люциана підійшла до дівчат. Гомін навколо різко стих. Не було більше чути ні співу пташок, ні дзинчання комах, ні далеких звуків автомобілів. Атмосфера насторожила, і дівчата дістали свої клинки. Легкий вітерець охопив їх, викликавши мурашки на шкірі. Всі були напоготові, готові до атаки, але тиша ще більше підсилювала напругу. несподівано її розрізав різкий звук – щось гучно клацнуло, і цей звук зник так само швидко, як і з'явився.