Розділ 2 «Місія Фарко»

-Кілька років потому-

-Весна, Аледдараль-

Цей ранок був схожий на інші. У центрі Аледдаралю, на роздоріжжі автомагістралей, люди поспішали по своїх справах. Хтось неквапливо блукав вуличками, щось шукаючи. Хтось захекавшись біг на роботу. Але всі вони не бачили іншої сторони свого міста. У ній теж вирувало життя. Мисливці нишпорили вуличками патрулюючи околиці, а навкруги лунав гомін жвавого, ранкового міста.

Міський шум розрізав протяжний звук двигуна. Червоне світло світлофора змусило автомобілі зупинитися. Користуючись моментом поміж ними промайнула тінь. Вона стрімко набирала швидкість, уникаючи перешкод. Ще дві такі ж промчалися згодом. Та ніхто не помітив їх. Навіть натяку по собі не залишивши вони зникли з людської пам’яті.

Зупинивши мотоцикл, дівчина поглянула на дорогу. Поблизу неї зупинилися ще дві такі ж мотоциклістки.

– Даніель, якщо тебе не бачать люди, це не нагода так ганяти! – Лексі незадоволено скривилася, підіймаючи візор свого шолома.

– Я? Я ганяю? – обурено вигукнула Дені. – А хто хвилин десять тому їхав наче навіжений і кричав «Юху!» на всю дорогу?

– Ви двоє! – втрутилася Ная. – Ми ж на місії, я б не хотіла провалити її у перший же день!

Дівчата перекинулися ще парою фраз, і, як тільки засвітилося зелене світло, рушили далі.

Ранкове сонце ніжно відбивалося на глянцевих поверхнях їхніх мотоциклів. Потужний двигун ревів, а дівчата на швидкості розрізали повітря на шматки. Через кілька хвилин Дені знову вирвалася вперед. Її каштанове волосся, вибиваючись із-під шолома, розвівалося на вітрі, і сяяло на сонці, наче золота пряжа. Легкі удари ножен із клинком, які дівчина возила з собою, відбивалися об сидіння, додаючи їзді відчуття ритму. Позаду, неподалік від неї, Лексі та Ная зосереджено тримали курс, уважно стежачи за дорогою.

-Декілька годин тому-

– Казара! Підійди-но! – голос Луїзи був спокійним, але в ньому відчувалася гостра нотка наказу.

– Я слухаю. – до кабінету зайшла молода дівчина років двадцяти. Її волосся було заплетене у невеличкий пучок, а стриманий костюм додавав елегантності.

– Поклич мені ту трійку.

– Ви про наших дівчат? – перепитала помічниця, уважно вдивляючись у вираз обличчя керівниці.

Луїза підвела голову. Вона мовчала, та її погляд був надто серйозним, щоб одразу зрозуміти її наміри.

– Де вони провинилися? – з обережністю запитала Казара.

– Провинилися? – Луїза ледь усміхнулася, але ця усмішка не віщувала нічого хорошого. – Поклич їх, хочу провести з ними бесіду.

Директор востаннє поглянула на помічницю й розвернулася до вікна.

***

Клас був занурений у роботу. Пані Нінель, вчителька рунології, уважно писала на дошці, коли тишу порушив стук у двері. Вона озирнулася і, відгукнувшись, підійшла, щоб відчинити. На порозі стояла Казара. Учні негайно підвелися, коли дівчина увійшла до кабінету.

– Казара! Щось потрібно пані Мартін?

Казара м’яко посміхнулася, кивнула і, вставши перед класом, витримала коротку паузу. Її погляд, спочатку теплий, поступово став суворим. Вона уважно окинула присутніх, зітхнувши, ніби роздумуючи над своїми словами.

– Пані Луїза просила передати, що сьогодні заняття ви можете пропустити. Клас одразу наповнився гучними голосами – учні перешіптувалися між собою, обговорюючи неочікувану новину.

– Тихо! – різко підняла руку Казара, змушуючи всіх замовкнути.

Її погляд ковзнув по обличчях присутніх, поки вона не заговорила знову:

– Це не означає, що ви будете байдикувати. Люциана, Даніель, Наілія – ви маєте пройти зі мною до кабінету. Пані Луїза хоче вас бачити. Інші ж підуть на подвір’я для тренування.

– Діти, усі почули пані Казару, – підхопила вчителька Нінель, киваючи в бік виходу. – Прошу, слідуйте за мною.

Через кілька хвилин вони вже стояли перед дверима кабінету Луїзи. Казара, глибоко зітхнувши, постукала у двері. Відповіддю був суворий голос директора.

– Уже прийшли? Заходьте.

Казара ввійшла першою, за нею з трохи затримкою слідували дівчата. Просторий кабінет був занурений у напружену тишу. Луїза стояла спиною до гостей, але її присутність відчувалася в кожному кутку кімнати. Ставши неподалік Казари, Даніель порушила тишу.

– Доброго дня. Ви хотіли нас бачити? – голос Даніель прозвучав упевнено, але трохи напружено.

Луїза різко обернулася. Її пронизливий погляд миттєво змусив дівчат похолонути. Вона спиралася руками об стіл, і, не відводячи очей, кинула погляд на Казару.

– Казара, поклич мені Крістофера, скажи для Ліконтія, що терпіти я більше не буду.

Казара мовчки кивнула й швидко залишила кімнату.

Луїза ж не втрачала часу.

– Дівчата, ви ж знаєте, що повинні робити після занять? – її голос звучав рівно, але відчувалася прихована строгість.