Розділ 1 «Перші кроки»

-За 15 років до того-

-Аледдараль, осінь-

Повздовж довгих, вимитих дощем вуличок простягнулася дорога до інституту, Аледдаральського інституту Сутінкового світу. У старій школі, яка стоїть тут уже не перше століття, почав збиратися натовп. Стіни будівлі були наскрізь просочені старезним духом магії, воїн, дружби, поєдинків, кохання і насамперед загадковістю. Хоч і навчаються у ній примітивні представники людей, проте в темному, найпершому корпусі школи, й досі ведуть активне життя діти ночі. Мисливці, чаклуни, упирі, фейрі, вовкулаки – усі сутінкові істоти, що довічно ведуть війну із демонами.

Паркан, порослий темним плющем, відгороджував дорогу та великий сад у подвір’ї школи. Стара, ще не змінена брама, із скрипом відчинялася й впускала на навчання усе більше та більше учнів. Прохолодний вітерець здував пожовкле листя з дерев. Калюжки розплескувалися під ногами школярів.

Ранкове сонце зазирало у вікна, а діти усе швидше йшли до класів. Ніхто не зупинявся. В постійному русі не були помітні різьблені вставки, старі картини котрі уже довгий час прикрашали голі стіни, пам’ятники та бюсти засновників. Уся ця краса промайнула повз людську увагу.

Продзвенів дзвоник.

В шкільне подвір’я почали спускатися учні. Але «Перший дзвінок» святкували не лише в Аледдаральській школі. За невидимою призмою життя, на тій, незвіданій примітивними людьми стороні, до Інституту сходилися різні істоти. Вони вели своїх дітей до нового, ще невідомого для тих, світу. В головній залі зібралося уже немало гостей. При вході їх зустрічала директор – пані Луїза Мартін.

– Доброго дня, пане Шелвуд! А хто тут у нас? – сказала пані Луїза посміхаючись до дивно одягненого чоловіка.

– Добридень, Луїзо, прошу звертайся до мене на ім’я. Не потрібно цих формальностей. – люб’язно відповів пан середніх літ, і підштовхнув дівчинку, що ховалася за ним. – Наіліє, сьогодні твій перший день, не підведи мене.

– Чи можна мені піти бавитися, доки свято не почалося? – тонкий голос Наілії ледь долинув до вух чоловіка.

– Ні. – Відрізав той, продовжуючи роздивлятися натовп.

– Пане Шелвуд!

До них підбігла ще одна дівчинка й смикнула Фрідріха за рукав. Чоловік глянув на неї й здивовано підняв брову.

– О, юна Розанд-Вуд! Ви теж тут?

– Так! Сьогодні я піду в перший клас! – Її голос дзвенів від радості. – Ей! Ти, як тебе звати?

– Ти до мене? – майже прошепотіла Наілія, одразу відводячи погляд на поділ своєї сукні.

– Так! Я Люциана… Тебе раніше тут не бачила. Новенька?

– Я Наілія. Мене привів сюди дядько Фрідріх сьогодні.

– Ти племінниця Верховного? – Лексі з цікавістю нахилилася вперед. – Ти чаклунка?

– Мгм.

Склавши маленькі долоньки, Наілія почала щось бурмотати під ніс. Згодом над ними почав з’являтися невеличкий промінчик, що сформувався у гарненьку фіолетову квітку.

– Вау… – Люциана завмерла, спостерігаючи за магією.

– Це тобі, Люциана!

Дівчинка взяла з її рук квітку, що миттю розсипалася на сотні вогників які згодом зникли.

– Можна називати тебе Ная?

Наілія кивнула. Люциана так зраділа, що міцно обійняла нову знайому.

– Люциана, відпусти, я зараз впаду! – зі сміхом вигукнула Ная.

– Ой, пробач! – Дівчинка швидко відсторонилася, але її очі все ще світилися від захоплення. – Будемо подружками?

Ная поглянула на дядька, що вкотре застряг у світських розмовах й зовсім забув про неї. Відвівши погляд вона і взяла Люциану за руку й кивнула.

– Ходімо, я познайомлю тебе з іншими! – радісно запропонувала Люциана.

– А ти мисливиця?

– Не зовсім, я теж умію магію використовувати.

– Це напевно складно…

Наілія міцніше стисла теплу руку подруги. Люциана хмикнула й повернулася до Наї. Лагідно погладивши її по голівці дівчина нагнулася, щоб бути на рівні її очей. Й зазирнула у зелені, наче гущавина лісу, зірниці.

– Ти така мила! – й вирівнявшись дівчина потягнула подругу до виходу. Трішки зніяковіла Наілія відчула гарячий рум’янець на кінчиках своїх вух та без заперечень ішла за Люцианою.

Блукаючи коридорами дівчатка знайомилися з майбутніми однокласниками. В центрі просторого приміщення, серед скупчення людей, стояв статний сивочолий чоловік. Усі були дуже привітні та поважали його. І не дивно, Касіель Хофферс – один із найвпливовіших мисливців цього часу.

Помітивши батькового друга, Люциана вирішила привітатися з ним та повела нову подругу на чергове знайомство.

– Пане та пані Хофферс, доброго дня! Я дуже рада вас бачити. – Розштовхнувши натовп, Лексі звернулася до нових гостей.

Чоловік присів біля дівчат, привітавши їх зі святом. Адаміна – його дружина теж підійшла, лагідно обійняла юну Розанд-Вуд й навприсядки звернулася до неї.