Частина 8

З кожним кроком вага хлопця все більше лягала мені на плечі. Скосивши очі, я побачила, що потік крові, що сочився крізь його притиснуті до боку пальці, залив його мокру штанину, босу ступню, і залишає дивні одноногі відбитки, позначаючи червоним пунктиром наш шлях.

Якоїсь миті ми зупинилися і змучений, скелетоподібний Харві допоміг посадити Ріка на підлогу, біля стіни. Я чула тріск пляшки, що зминав пластик, булькання, тихі голоси, напевно, наш провідник ділився водою з товаришами. Може, я й хотіла б подивитися на них, але мені шкода було відволікатися від Ріка і гаяти час, тому що час у нього явно закінчувався.

– Гей, де маячок Івліна? – чую я голос Харві і, не дивлячись, простягаю руку, щоб він зняв браслет.

Чужі пальці вправно щось натискають і керамлітова змійка, як справжня змія, зісковзує з мого зап'ястя.

– У вас теж все залізо під час Переходу зникло? – знесилено цікавиться Рік.

– Ага, залишилися лише пластик та керамліт. Та ще, у Дена, дерев'яний значок Всевишнього.

– Скажи про це Генералу, Харві. Так? Нам би хоч ножі з керамліту... Або шокери... Проти щурів...

– Ви теж зустріли щурів? Хлопців покусали, тварюки…

– І ще, Харві, скажи Професору – риба… Безкоштовна риба… Вона полегшує Перехід… Чужий білок… Я керував Переходом…

– Він що, марить? – Харві сів біля нас і з тривогою глянув Ріку в обличчя, а потім на бік. Я раптом зрозуміла, що він теж молодий хлопець, навряд чи старший за Ріка і що рухається він давно через силу, на одних нервах.

– Давайте завантажуватись, решту я перетягнув. Швидше!

Рамка Переміщення була… хм… дивною конструкцією. Очевидно, тут раніше була ванна кімната. І коли стеля обвалилася, бетонне перекриття з погнутими вузлами арматури просіло, одним кінцем майже діставши до краю розбитої ванни-джакузі. Усередину були покладені тіла, що слабо ворушилися, в брудному камуфляжі, чотири? Шість? А зверху, на них і до навислого перекриття, покладені худіші та легші тіла підлітків – два хлопчики та дівчинка. Їхні цивільні джинси, майки та куртки такі брудні, що майже не відрізняються від військового одягу. І ще я побачила примотані шнурками до виступів арматури чорні керамлітові браслети, на яких ритмічно блимають зелені вогники.

– Швидше, швидше, батареї розряджуються! Ніхто не думав, що ми застрягнемо тут на п'ять днів… Зону перенесення Рамки я прикидав на око, Ден непритомний, зазвичай він це все вираховував, але чим менше площа, тим надійніше, я позначив її цією цеглиною. Постарайтеся, щоб руки-ноги не виходили за ці межі, ага? А то при Переході… Ну, сподіватимемось, потужності вистачить…

Харві зняв браслет Ріка і примотав його до закріпленої чотирма цеглинами залізки, біля цієї купи-мали з людських тіл, що сяк-так утримувалась розбитою скорлупкою ванни і підпиралася самим Харві. Як же нам із Ріком вписатись у задані межі?

– Швидше! – гаркнув Харві. – Зворотній відлік! Десять, дев'ять, вісім, сім...

Я впустила Ріка Харві під ноги і впала зверху, боячись тільки придавити рану на його боці. Чи ми вписуємося у відведені межі?

– …шість, п'ять, чотири, три, два, один…

Неважливо. Я міцно обхопила хлопця поперек тулуба і притулилася щокою до мокрих крижаних грудей. Остання думка – а чи б'ється в нього серце? Замружилася.

Сіре мерехтіння і вир Переміщення…

***

Мені здалося...

Здавалося, що цей Перехід був довгим.

Довгим-довгим.

Щось миготіло посеред кружляння сірих пікселів, наче уривки снів або розбитої на пазли картини.

Нас тягнуло з однієї реальності в іншу, жбурляло, крутило, обдавало повітрям та спалахами світла. Свідомість прагнула податися слідом за цією сірою круговертю, але…

Я пам'ятала голос Ріка, який прагнув наповнити тишу.

Я пам'ятала його очі у злипшихся від води віях.

Я пам'ятала його сміх і скрегіт коліщатка запальнички.

Я пам'ятала, як він сказав, що смерті не існує, і що просто одного разу ти йдеш у Сутінки Переміщення глибше звичайного і, хто знає, що чекає на тебе там, на іншому боці?

О, я точно знала, що хочу побачити на іншому кінці Переходу! І ще я пам'ятала, про червону кров, що сочилася крізь білі пальці, і метушилася як щур лабіринтом, який ледве вискочив, повертається і мчить назад, щоб знайти інший вихід.

***

Біль… Я знову вдарилася колінами об підлогу. Щоправда, між підлогою та колінами – килимок. Мій килимок із старої та облисілої гуми, біля вхідних дверей.

"Де все починалося, – подумала я, – там і... І..."

Перед очима все ще миготіли сірі пікселі і кружляли темні мушки, як буває від різкого перепаду тиску. Я похитала головою і озирнулася. Ага, я біля своїх вхідних дверей. Рачки.

Спогади про те, скільки разів мене сюди викидало після Переходу, замиготіли, як порожні дерев'яні іграшки, вкладені одна в одну в нескінченній послідовності, або як відображення в дзеркалах, спрямованих одне в одне. Якщо всі ці спогади правдиві… Чорт, давно треба було кинути перед дверима матрац!

В голові просвітліло, зір став чіткішим, але натомість шкіру обпекло крижаним холодом. Що за... Звідки, в осені, що назавжди застрягла в нашому світі, такий холод?! Я щось забула?

І тут у дворі, серед наших багатоповерхівок щось… бахнуло. І я одразу згадала…

Це було схоже на те, що я – це гачок, закинутий на стіну, стріла, з прив'язним на шнурі вантажем. Спочатку в реальність потрапила я, а трохи згодом, і трохи осторонь, впав вантаж…

Рік! Решта!

Я схопилася і ковзаючись, та хапаючись на поворотах за перила, помчала, перестрибуючи сходи і збиваючи босі ноги, зі свого дев'ятого поверху надвір. Одяг стояв колом, хрумтів на згинах і, спочатку, заважав, пасма волосся дзвеніло, стикаючись, і били по обличчю, поки намерзлий на них лід не розколовся і не обсипався по дорозі. Загриміли об стіну старим залізом двері підїзду, відчинені зсередини, як від постріл гармати.