Частина 6

За годину-другу Рік Янсен зробив ще одну вилазку, вірніше, заплив у розвідку, і був він ще довший, ніж вранці. А коли хлопець повернувся і переодягнувся в сухе, то сидів, впершись лобом в коліна – чи то дрімав, чи мовчки переживав невдачу. Так хотілося підбадьорити хлопчика, погладити по мокрому їжачку короткого волосся, але я не наважилася.

Залишок дня Рік говорив, розповідаючи всілякі кумедні випадки про свою групу, і періодично підкріплюючись рибою. Однак, вертикальна складка між його брів так і не зникла, запнувшись кілька разів посеред розповіді і про щось замислившись, він… продовжував зовсім іншу історію, разок повторився, не помітивши цього і…

І навіть не дивився у бік браслета, що лежав на бетоні.

Ми сиділи спина до спини, на постеленій куртці, такі недоречно живі та органічні серед порожнього нелюдського простору, і я була вдячна Ріку за його зусилля наповнити жахливу тишу цього місця своїм голосом. Слова нічого не означали, але голос… Його голос я майже любила. Не знаю, чи могла б я, знаючи те, що знає про наше становище і про що не говорить Рік, видавити хоч слово?

Я ворухнула онімілим, мов чужим, язиком, і облизнула губи. Втім, тут і питання немає, адже я не сказала ні слова з тих пір, як побачила тіла чоловіка і сина в тій закрученій штопором машині...

Як там Рік казав: «Катастрофу пережили тільки ті, хто був глибоко в Мережі та захоплений цим»? У руках чоловіка був піднесений до вуха мобільник, напевно вирішував чи обговорював питання свого бізнесу, а біля синочка валявся телефон із грою, який він випустив, перш ніж схопитися за батька та заплющити очі. Тобто обидва вони були в Мережі, тому їхні тіла залишилися цілими і повернулися в наш світ. Але, недостатньо глибоко занурилися? Мабуть так. Я сама була по вуха у віртуалі...

Але ж потім, коли я розшукувала в покинутих безлюдних будинках запаяну їжу і консерви, адже я неодноразово провалювалася в зони нестабільності, в сіру хуртовину Переходу... Як я поверталася назад? Адже жодних телефонів чи комп'ютерів у мене не було? Втім, якщо мав значення лише уявний настрій… Навряд чи можна сказати, що я взагалі колись твердо перебувала в реальності: то мрії, то чергова закоханість, то художні задуми та гарячка їх реалізації, то відкат і депресія… Звичайне життя творчої людини з шизоїдним складом особистості. І повернутися, для мене, з Переміщення було не важче, ніж виринути зі зміненого світу творчого настрою або депресії до так званої «реальності». Або – не легше.

Знову стемніло, друга наша ніч тут.

Рік сказав: «Лягайте, леді. Я ще посиджу, подумаю, що робити завтра». Я прилягла на його розстелену куртку, на бік, намагаючись зайняти менше місця, Рік сидів поруч, спираючись ліктями об коліна, і чи справді думав, чи дрімав сидячи. Заснула і я.

***

Посеред ночі мене розбудив звук – тихий скрип коліщатка газової запальнички. Рік тримав її наді мною хвилини півтори, поки вогник не згас, і дивився. Для чого він це зробив? Він більше не заощаджує ресурси?

У темряві я почула його зітхання, відчула короткий дотик до пальців моєї руки, ледь чутний шепіт: «Ех, леді…», який після цього сон?

Я лежала в цій світовій космічній темряві і думала про Ріка. Чому він так поводиться? Чому весь день не торкався браслета Івліна? Чому нічого не розповідав про перспективи вибратися звідси? Чому раптом перестав економити газ у запальничці? Це остання наша ніч тут? Але хлопець не схожий на людину, впевнену в майбутньому, вірніше… це майбутнє не викликає в нього оптимізму. Ця його задумливість, серед байок про пригоди групи, це раптове розглядування мене, на яке пішов залишок газу, цей дотик…

Хм, а чи була в нього дівчина в одному із селищ, подумала раптом я. Ні, зрозуміло, при тому співвідношенні чоловіків і жінок, які він озвучив, навряд, але все-таки? І якщо на момент Катастрофи, як він каже, йому було дванадцять, то за минулі з того часу роки, чи був у нього взагалі шанс на особисте життя? Як я зрозуміла, зараз пані у селищах мають величезний вибір, чи глянула хоч одна з них на балакучого та усміхненого хлопця з небезпечною професією патрульного Переходу, який ризикує щоразу не повернутися із завдання? Ох, навряд чи…

Що ж, Рік Янсен, схоже, я розумію сенс твого розглядання мене з запальничкою, та й дотику теж, але… все інше?

***

Темрява повільно відступила, і в густих сутінках стало видно силует хлопця, що сидів поруч. Він так і не спав.

Ми по черзі сходили в дальній кут, вмилися, підкріпилися рештками риби. Рік сидів і крутив у руках пластикову пляшку, де залишилося на три пальці води. Коли ми випадково стикалися, через тканину моєї синтетичної водолазки і кофти я відчувала, що скам’янілі м'язи його спини іноді пробиває тремтіння. І, мабуть, ні холод, ні романтичні мотиви тут були ні до чого.

Навкруги стало ще світліше. Рік підвівся, зробив кілька вправ, розминаючись, підняв браслет і підійшов до люка. Схоже, час настав.

– Леді? Залишатися тут немає сенсу. Якщо ми сьогодні не знайдемо мою групу, вони загинуть просто від зневоднення. Та й без них ми теж не виберемося.

Рік старанно зім'яв пластикову пляшку, видаливши повітря і залишивши пару ковтків води, і запхнув її в кишеню штанів.

– Дозвольте, я одягну на вас браслет Івліна, ось так…

Він застебнув чорну керамлітову змійку браслета і підняв на мене напружений погляд. На мить здалося, що він щось додасть, але хлопець знову відступив до люка.

– Думаю, черевики можна залишити, без них ми пропливемо довше… І куртку – також…

Бетонна підлога була холодна і мокра. Мене почало трусти від холоду і адреналіну, що надходив у кров. Рік, що розшнуровував поруч черевики, теж глибоко дихав, я бачила чітко виступаючі ребра на його спині при кожному подиху.

– Я вчора перевірив те місце, з щурами, де ви з'явилися, там нічого немає, глухий кут. Але є ще один напрямок.

Рік смикав, закріплюючи петлею на зап'ясті, здерту на шматки ганчірку, що ще вчора була його майкою – і мене трохи відпустило – значить, він сподівається знову розганяти щурів, це не кінець? Та й воду він взяв...