Частина 4

Коли я насилу встаю і смикаю зав'язаний хитрим вузлом шнурок на своїй кофті – у Ріка Янсена тимчасово відпадає щелепа. Ще б пак! Завдяки клопотам Петера та Ашана, моїм викрадачам-керівникам, зараз до ніг Ріка вивалюється близько п'ятнадцяти кілограм риби та дві дволітрові пляшки з водою.

– Л-леді, – заїкаючись каже він, – та ви як той пророк Всевишнього, що притягнув пустельнику кошик із рибою…

Він тягнеться до пляшки і повільно п'є маленькими ковтками, хоча готова сперечатися на що завгодно, це йому нелегко дається.

– Ні, ви як ангел, який приніс якомусь кадру води у пустелі!

Рік закручує кришечку, але випустити пляшку з рук – вже вище за його сили. Я стискаю губи, щоб він не помітив посмішки і вирушаю досліджувати наш притулок, залишаючи хлопця наодинці з багатством, що несподівано звалилося на нього.

Приміщення, в якому ми опинилися, досить велике, приблизно двадцять на тридцять метрів, з високою стелею, але зовсім порожнє. У ньому абсолютно нічого немає, голий старий бетон за всіма напрямками, вищерблений і запилений на підлозі, лише в одному місці на стіні трохи стирчить уламок металу, на який Рік повісив брудну, в бетонному пилу, камуфляжну куртку, та ще, кхм… У дальньому , від люка, кутку я натикаюся на відхоже місце, що не додає, звичайно, свіжості повітря в замкнутому приміщенні. Я повертаюся до люка, краєм ока поглядаючи на Ріка. Він сидить на підлозі, притискаючи до себе пляшку, води в якій лишилося вже половина.

Однак, у мокрому одязі стає нестерпно холодно, час із цим щось робити.

Я остаточно розпускаю шнурок, яким був підгорнутий і протягнутий у дірочки поділ моєї довгої в'язаної кофти, щоб напхати в цю «кишеню» рибу й воду, що бракували мені, за вагою, до мертвого старшини Івліна. Кофта, природно, розтяглася і тепер звисає мені до колін ажурною ганчіркою, мокрою та холодною.

Я відходжу подалі і, взявши її за каптур, починаю розкручувати над головою, спочатку повільно, а потім, у міру витіснення води центробіжними силами та полегшення ваги – швидше та швидше. Рік сміється, потрапляючи під струмені та краплі, що розлітаються від мого рукотворного «гвинтокрила» і відверто заздрить, але мені не до нього. Такий спосіб сушіння страшенно втомлює. Мені спекотно, і завтра болітимуть усі м'язи, але це краще, ніж сидіти у мокрому холоді та застудитися.

 Коли стає дуже спекотно, і відвалюються руки, накидаю кофту на себе і ходжу, підсушуючи одяг теплом тіла, потім знову починаю крутити. Після нескінченно стомлюючого періоду часу помічаю, що світло потьмяніло, напевно, настали сутінки, а тонка синтетична водолазка на мені висохла, та й штани для фітнесу зі штучної тканини теж наполовину сухі. На верхню половину. Від колін і вниз вони трохи вологі, але рухатися більше – немає сил.

Озираюся на хлопця і бачу, що Рік наслідував мій приклад, ну, частково. Він повісив свої камуфляжні штани на залізяччя і сам сидить, стиснувшись у грудку, в трусах і черевиках, накрившись короткою курткою. Майка ж так і валяється в калюжі біля люка. Я підходжу і мацаю її – повністю натуральна нитка. Так, такі речі сушити до-овго, та й прати затратно, за мильними засобами, тому після Катастрофи у мене всього два набори одягу та обидва штучні: на мій дев'ятий поверх не так багато води і натягаєшся, та й навіщо більше? А те, що штучна тканина електризується, до цього можна звикнути.

Раптом у мене голосно бурчить живіт, я згадую, що не їла, мабуть, з учора, коли вдома закінчилася риба. Вранці пішла до пункту роздачі, а коли повернулася… Невже лише один день минув? А за інтенсивністю внутрішніх переживань мені б їх на рік вистачило... Як би так влаштуватися, щоб не тягати по одній рибці з купи до «столу»? Те, що Рік не захоче пересуватися до риби, я вже передчувала. Пішла, нагрібла, скільки помістилося в його майку, і поклала рибу між нами, присівши поряд навпочіпки. Хлопець, проти очікування, до риби не доторкнувся, проводжаючи голодним поглядом тушку, що зникала у мене в роті.

– Леді, а знаєте… Знаєте, звідки береться ця риба? Ця, яку уряд роздає безкоштовно? Це, мабуть, єдиний плюс Катастрофи, та й то, в цьому немає нашої, я маю на увазі людей, заслуги, все вийшло випадково. Бажаєте, я розповім?

Я не відповідаю, рот зайнятий соковитим і жирним м’ясом, таким ніжним, у міру солоним, без всяких, там, дрібних кісточок, що властиво нашій рибі. Але Рік трохи зігрівся, перестав заїкатися, у нього приємний голос та цікава тема, чому не послухати?

– Так от, у перші місяці після Катастрофи Професор і всі, хто йому міг допомогти, намагалися зробити Рамку Повернення, таку конструкцію, оснащену маячками, яка б переміщала біологічні об'єкти живими звідти до нас. Але досвіду ще не було, тому Рамку збирали тут і закидали як мережу замість того, щоб збирати вже там, як роблять зараз. Дурна витівка, так? Це все одно, що закидати мережу з супутника в море, сподіваючись випадково виловити потопаючого, але то були перші досліди. І одного разу, мережа, тобто Рамка повернулася повна риби…

Рік палаючим поглядом подивився на чергову соковиту скибочку, що зникла у мене в роті, і продовжив:

– Риба виявилася їстівною і дуже калорійною ... Але вона була не з нашого світу і з абсолютно незрозумілим складом білка. Ну, від вживання цієї риби ніхто не помер, – хлопець ворухнув ніздрями і скоса подивився на предмет оповідання, – але ніхто, навіть Професор, не міг передбачити, що буде від тривалого вживання, тому що цей чужорідний білок накопичується і вбудовується в організми людей. Щось, на кшалт того. Тому Уряд продовжує за тими початковими сигналами маячків добувати цю рибу і безкоштовно роздавати бідним, краще так, ніж голодна смерть, але вживати її чи ні – кожен вирішує сам… А, якого чорта! Вибачте, леді…

Рік схопив одну рибку і вп’явся зубами зубами в її спину, відкусивши шматок прямо зі шкірою і частиною хребта. Секунду-другу оцінював смак, а потім таким же чином доїв тушку, що залишилася. Здається, подекуди з требухою…