Частина 3

Поки навколишній світ прихований від мене в миготінні сірих пікселів, думка знову, як по накатаній колії відноситься у минуле.

Хоч як це безглуздо визнати, але вселенську Катастрофу я прогавила. На момент краху нашого світу я була вдома і захоплено працювала, малюючи картинку до гри, просто в мережі. В якийсь момент малюнок пішов пікселями і моя увага в панічній спробі запам'ятати всі деталі складної роботи, що зникають на очах, зовсім відключилася від реальності. Все навколо було в сірому кружлянні і я злякалася, думаючи що знепритомніла. Поміркувавши над цим, вирішила, що, напевно, впала на підлогу, біля свого робочого місця і дуже яскраво уявила себе на килимі біля комп'ютерного столика і, навіть, перевернутий стілець. А коли розплющила очі – все так і було…

Можна сказати, що мені пощастило. По-перше, я прийшла до тями в нашому світі. По-друге, у знайомому місці, а не невідомо де. І, по-третє, я достеменно знала, що з моїми близькими. Мій чоловік і син знайшлися в понівеченій машині у дворі нашого будинку. Чоловік однією рукою тримав кермо, у іншій телефон біля вуха, а син ухопився за батька обома руками. Не дивлячись на стан машини, на них обох не було ні подряпини, проте обидва були безнадійно мертві. На тлі мільйонів зниклих безвісти та тисяч тих, кого знайшли схожими на фарш, гадаю, моїм близьким пощастило: все сталося швидко і вони не страждали. Принаймні вони. Ну а я… Мені просто стало ні з ким розмовляти.

***

Після виходу з Переміщення я чекала будь-чого, але не того, що мене зустріло. Удар тиску і пронизливого крижаного холоду по всьому тілу змусив мене розплющити очі і злякано замотати головою. Коротка пухнаста штука перед моїм обличчям – схоже, пасмо волосся, а маленькі круглі кульки, що струмочками тягнуться від мого одягу… вгору? – бульбашки повітря. Та я… у воді?! Ні, під водою!

І як я тільки не видихнула повітря, що залишилося, від такого відкриття? Втім, у мене завжди така реакція на шок – завмерти і не рухатися… Ось і зараз я завмерла, здавлювана крижаними лещатами, лише відчуваючи як піднімається вгору, разом із бульбашками, волосся і як мене тягнуть вниз важкі, з високою шнурівкою, чоботи. Та ще – вгорі було світліше. І я, благословляючи про себе товстуна Петера за вільні руки, ворухнулася і почала веслувати вгору.

З глухим плеском у закладених крижаною водою вухах я розбила поверхню і втягла такий життєдайний і такий необхідний ковток повітря. Швидко змахнула рукою воду з очей, другий вдих – і я бачу, як переді мною плюхається у воду довга, з долоню, тушка і, вискаливши зуби, пливе до мене. Пірнаю і вже знизу бачу ще кілька таких, на поверхні. Прямо там, де щойно була я. Щури.

Я повільно, майже не рухаючись, занурююсь, але паніка все одно випалює кисень у крові. Отже: нагору мені не можна, а вниз – я не знаю куди. Розплющую очі ширше і кручу головою.

Навколо якісь сходи, що йдуть у холодну темряву, провали, бетонні блоки і… людина, що випливає до мене з отвору. Він показує нагору, спливай, мовляв. Мотаю головою – щури! Він зависає біля мене і страшенно повільно звивається, роблячи незрозумілі маніпуляції. А, знімає через голову майку, розумію я, просто під водою все повільно. Потім знову показує вгору і спливає. Я не хочу, але в легенях уже палить і, пропорційно до цього, страх перед пацюками відступає. Спливаю слідом.

Варто мені вдихнути, як щось велике з гучним плеском падає перед обличчям. Я захлинаюся хвилею, що набігла, і ледве не тону, але тепла жива рука підтримує мене, поки я кашляю і тягну голову вгору. Ще пару разів гучний плескіт валиться праворуч і ліворуч, а потім я помічаю пару карих очей у війках, що злиплися від води, дуже близько, і чую голос:

– …пірнути зі мною.

Відчайдушно мотаю головою.

– Не бійся… Безпечне місце… Близько.

Я не хочу нікуди пірнати, але у воду знову падає щур і чоловік знову б'є мокрою майкою по поверхні, а на найближчому бетонному виступі я бачу сіре ворушіння багатьох тушок. Ловлю погляд карих очей і киваю. А що робити?

Ми кілька разів глибоко вдихаємо і поринаємо.

***

Як і куди ми пливли і як скоро дісталися повітря – не можу сказати. Пірнальник з мене ніякий, та й на поверхні я зазвичай у тому, минулому житті трималася недовго, «по-собачому», а зараз, до того ж, страх задихнутися забирав розум, холод сковував рухи і витягував життя, так що весь шлях до « безпечного місця» уявлявся мені як суцільний безперервний кошмар. І отямилася я від нього стоячи рачки, у калюжі стікаючої з мене води, надривно кашляючи і важко дихаючи. Було холодно та дуже мокро.

Обернувшись, я побачила поруч квадратний отвір, у якому хлюпалася чорна вода. Що ж, мабуть, звідси ми і спливли. Я повела очима навколо, розглядаючи це безпечне місце.

Це виявилося досить велике приміщення з бетону, чи колишній склад, чи якась інша промислова підсобка. Поправка: затоплена підсобка. І повітря тут збереглося лише тому, що вхід, тобто люк, знизу. Хвилинку, а звідки ж світло? Я підвела голову і побачила під високою, метрів за п'ять, стелею кілька рядів грубих вмурованих у стіну промислових склоблоків. За ними не особливо яскраве крізь товщу води, нехай каламутне і розсіяне, але все ж таки, денне світло. А в сусідній стіні видно залізні, з гумовими ущільнювачами, двостулкові ворота. На щастя, закриті.

Мій рятівник знайшовся також на підлозі, біля люка.

Він сидить, схиливши голову на покладені на коліна руки, і ніяк не може перепочити. Мокрі камуфляжні штани, черевики військового зразка, рельєфні м'язи на худій спині рухаються, коли він дихає і поміж ними видно ребра, сіра майка, якою він відганяв щурів, одягнена лямками через передпліччя лівої руки і брудною ганчіркою валяється в калюжі. І якщо там, під водою він здавався мені надлюдиною, героєм без страху і докору, то зараз... Зараз я бачу, що він майже хлопчисько, дуже молодий і дуже виснажений. Та частина мене, що все ще пам'ятає заняття з анатомії в художньому училищі, і пережила недовге, але бурхливе захоплення чоловіка фітнесом, знає: якби він був худим до того, як потрапив у скруту, у нього не було б м'язів взагалі. А оскільки вони є й такі сухі, значить, до того він був добряче підкачаний. Скільки ж треба не їсти, щоб дійти такого стану? Як фахівець у регулярному недоїданні можу відповісти: при тривалому голодуванні м'язи б зникли, отже, все сталося швидко. Голод та зневоднення.