Глава 2. Знайомство

У чорних сутінках густився морок, насичений туманом, а що в ньому, - не розглянеш. Нічне полотно, усипане незліченною кількістю яскравих зірок, ховалося за темними хмарами, що віщували ще один безсонячний день. Повітря, просочене лісом і вологою від дрібного дощу, який мелодійно стукав по склу, обачливо проникало до спальні на другому поверсі крізь прочинене вікно. Варто відучитися від звички залишати його не замкненим, адже Форкс - вельми холодне місце. Стрілки годинника перевалили за першу ночі, проте заснути дівчина досі не могла. Вона раз у раз переверталася і безцільно дивилася в стелю, дозволяючи своїй уяві перетворювати невеликі тріщинки в неймовірних істот.

На відміну від своєї племінниці, яка ось уже як двадцять хвилин тому перебралася на підвіконня, Джон мирно хропів внизу, на дивані у вітальні, так і не встигнувши дійти до своєї кімнати — здається, вечеря остаточно зморила його, змусивши провалитися в сон. Утім, це зовсім не дивно, за два тижні і, особливо останню добу, він дуже втомився, як морально, так і фізично; хоча на Кетрін усе, здається, спрацювало зовсім у зворотний бік. Незважаючи на різницю поясів у три години і те, що в такий час у Джерсі вона давно б бачила сновидіння, маленьке дощове містечко не давало розслабитися, змушуючи очікувати якогось підступу.

Спостереження за краплями дощу, барабанячими і малюючими чудернацькі візерунки на склі, тривало ще близько години, доки голова і повіки не почали здаватися неймовірно важкими, а думки не почали ставати незв'язними, заплутаними. Витерши мокрі від сліз очі, але не зронивши жодної сльозинки, дівчина зітхнула і втомлено перебралася на ліжко, дозволяючи останньому шматочку роздумів промайнути в її розумі, який засинає:

«Що відбувається з нами після смерті? З нашим тілом, душею... З кожним роком ми старішаємо, час іде, і ніщо не може уповільнити цей процес. Ніхто не може бути безсмертним. Адже так?» — натягнувши ковдру до самого підборіддя, важкі повіки нарешті злиплися і Кет, тихо промичавши щось незв'язне, провалилася в темряву.

***

Очі кольору плавленого золота ні на мить не відривалися від мирно сплячої дівчини. Вони немов оцінювали її, досліджували як якийсь артефакт, і намагалися не впустити жодної деталі. Гілки ялиці бридко поскрипували, проте причиною тому був не стільки вітер, скільки той, кого вони утримували. Від цього Бенсон скривилася і, натягуючи ковдру до самого носа, повернулася до вікна спиною.

Нарешті погляд золотистих очей, хоч і ненадовго, залишив Кетрін у спокої, і захопився вивченням спальні. Тим часом дощ посилився, а завивання вітру стали пронизливими, нагадуючи жахливий і моторошний вереск - він наче зійшов з містичних романів англійських класиків. Кет знову повернулася, цього разу втупившись обличчям у подушку, і промурмотіла щось нечленороздільне, чим тільки змусила лячні очі втупитися на неї знову, наче прагнучи пропалити дірку.

В одну мить вітер замовк, ніби злякавшись чогось, і ледве дівчина змогла розслабитися, чуючи лише дощ, що заглушав усе, барабанячи по склу, як пролунав оглушливий гуркіт гуркотливого грому. Різко розплющивши повіки, Кетрін схопилася, з жахом спрямувавши свій погляд на вікно, намагаючись наосліп намацати світильник. З її вуст зірвався лише тихий хрип. Коли світло залило кімнату, вона провела тремтячою рукою по волоссю і, намагаючись відновити дихання, що збилося й заспокоїти калатаюче серце, притягнула до себе коліна. Гілки ялиці скрипнули, струснувши своїми колючками, немов вітаючи дівчину, і затихли, поступаючись дощу. Кет, як і раніше, не відривала погляду від вікна, немов сподіваючись щось розгледіти, побачити і підтвердити вельми параноїдальну здогадку - хтось дивився на неї, а гуркіт грому попередив про небезпеку. Стиснувши губи і загрузнувши в кількох секундах роздумів, вона закуталася в ковдру і покрокувала до підвіконня. Трохи примружившись, ніби це допоможе розгледіти все в найдрібніших деталях і вловити хоч щось підозріле, Бенсон вдивлялася на подвір'я, але нічого примітного так і не побачила: ті самі кущі, квіти, патрульна машина Джона; трава намагалася встигнути увібрати дощ, що ллє в неї, на стежках і асфальті розтікалися калюжі.

— Нічого... це був просто сон. — тихо пробурмотіла Кет, зітхнула і зачинила вікно. Серце майже припинило шалено битися, тривога поступово відступала. Подумки вилаявшись від своєї витівки, але не відмовившись від неї, дівчина взяла свій чорненький телефон-розкладачку і плюхнулася назад у ліжко. — Ти стаєш параноїком, Бенсон, — невдоволено похитавши головою, прошепотіла вона і, вимкнувши світильник, вляглася на подушку.

«І чому байдужість і сонливість не вмикаються тоді, коли це необхідно? Мені треба звикнути до часового поясу і виспатися... чорт, понеділок буде важким - знайомся з учителями та учнями, знову. Я вже розучилася, сім років не доводилося це робити». — думала Кет, натиснувши на швидкому наборі одиницю. Приклавши телефон до вуха, вона вслухалася в низку гудків, як і раніше, дивлячись у вікно. Коли пролунав сигнал переадресації на голосову пошту, дівчина до болю вкусила себе за губу. Пролунав рідний м'який голос:

— Ви зателефонували Кормаку Бенсону. На жаль, але мене зараз немає вдома або я зайнятий. Будь ласка, залиште ваше повідомлення після сигналу, і я відповім вам, щойно зможу. Всього доброго і гарного дня!

Зазвучав сигнал початку запису дзвінка. Нічого не бачачи за непроглядною пеленою сліз, Кетрін прошепотіла:

— Тату, я сумую...

Натиснувши відбій і зачинивши мобільник, дівчина поклала його на тумбочку. Втупившись обличчям у подушку, вона розплакалася.