Глава 1. Змії – це не тільки цінне хутро

Що може бути кращим за вихідний день, коли примхливе весняне сонце нарешті тішить теплом, не кваплячись сховатися за хмарою?

Ну хіба що філіжанка гарячої кави в руках. На щастя сьогодні, зручно облаштувавшись на лавці у компанії улюбленого напою, я отримала рідкісну можливість поєднати й те, й інше, прикрасивши отриманий пиріг третім.

Давно помітила: сваритися так, як сваряться слов'яни не можуть ніхто більше. Куди там пристрасному танго до танцю нашого чоловічка під вікном, в спробах ухилитися від чогось важкого, скинутого зверху розгніваною дружиною, щоб хвилиною пізніше підстрибнути, ловлячи щось цінне, що впало звідти ж. Ще б пак, після примирення він же буде винен у псуванні майна та спробуй запереч. Кохана дружина завжди може застосувати залізні аргументи... Або чавунні, в залежності від того, що буде ближче.

 – Мусенько, я кохаю тільки тебе!.. Присяга-а-а-а-аюся!..

Едуард Петрович – вкрай пригнічений невисокий чоловічок був примітним за двома деталями: округлим пивним черевцем та лискучою лисою маківкою. Типова картина дрібного кабінетного робочого. І саме тому, що ця картина була типова для кабінету спостерігати чоловічка у ролі Ромео було до біса цікаво. Тим часом нещасний, з винуватим поглядом вертких оченят, і тремтячим голосом, він вже навіть не звертав уваги на зібрання глядачів за своєю спиною.

– Не вірю! Я на тебе кращі роки витратила, а ти!.. Свинота!

Зриваючись на фальцет, скрикнула жінка, скидаючи на голову чоловіка купу паперів. Скромно промовчу про характер і розміри пані, бо всі знають, що всі жінки – красуні, а хто не красуня то відьма-практик... Скажу тільки, що Мусенька була жінкою чудовою. Якщо хто вирішить наважитися спростувати те - не раджу. Амінь вам буде й на тому світі розумним вас не назвуть. Та то вже просто дружня порада, а тим часом сама я швидко роззирнулася.

Сонячний суботній день спокусив свіжим весняним повітрям, здається половину тих, хто ще не виїхав на дачу. Іншу половину спокусив традиційний безплатний концерт. Не вистачало лише насіння. А ні, брешу! Як я могла недооцінити нашого листоношу. Оригінальне поєднання доставки пошти та насіння, треба запам’ятати. Та мені все ще був потрібен не він, а беззмінний інформатор, агітатор та експлуататор нашого подвір’я, який і знайшовся трохи в стороні від загальної маси глядачів у тіні дерев на іменній лавці.

Никифор Тарасович Шлейфман палив трубку, хитро мружачи по-хлопчачому яскраві очі. Дарма що віку він уже був поважного, худорлявий, наче висохлий дідусь у солом’яному капелюсі залишався легендарною постаттю двора. Про половину несподіванок, що в нас ставалися він знав усе, у другій половині брав участь. Але цього разу, здається, вранішній гармидер трапився без його втручання, чим не сильно засмутив дідугана.

– Никифоре Тарасовичу, а що трапилося?

Добродушно посміхнувшись, дід не поспішав з відповіддю. Спочатку іронічно проводив поглядом купу ганчір'я, що була викинута слідом за книгами, які ледь не прибили нещасного чоловіка, і лише після цього відгукнувся, випускаючи хмарку диму. Таку ж легку і біленьку, як сорочка, що трагічною чайкою розкинула рукава, зависнувши на кленовій гілці.

– Все як завжди, Маріє Львівно, наш Едик вдома не ночував, ось Мусенька і репетує. Вирішила, що на її скарб мисливець знайшовся.

Так, до речі, Марія Львівна – це я. Так, так, та сама кудлата дівчина в синьому халаті з песиками. А що, ну є в мене звичка. З потеплінням на вихідних п'ю каву на лавці в подвір’ї. Сусіди звикли, а чужі до нас заглядають не так вже часто, щоб я могла когось шокувати. А якщо комусь не пощастило - вибачаюся. Дуже соромно. Чесно, чесно!

Хмикнувши, я лише похитала головою і допила каву. Якраз вчасно, вистава набирала оберти, емоційність і трагічність.

Едуард Петрович, розкинувши руки в сторони, впав на коліна.

Трохи спантеличено чухаю ніс.

А боляче напевно, колінами об асфальт… Хоча чому напевно, досвід роликів дає право з впевненістю казати, що таки так - боляче.

Але чоловік цього ніби не помічав.

– Ні-і-і, Мусенько, тільки не акваріум, помилуй Гошу! Риба ні в чому не винна! Я ж кохаю тебе і тільки тебе!..

– Брешеш! – крикнула жінка, але просування акваріума сповільнилося. Нещасна риба в його глибинах теж завмерла, очманіло булькнувши, абсолютно не розуміючи, що відбувається.

Захоплена спогляданням трагікомедії, я тихо захихотіла. Всі ми прекрасно знали, що закінчиться все примиренням. Не вперше сімейство Пасічних дає концерт, так що, як тільки акваріум нарешті повернувся у надра квартири, я обтрусила халат. Сцена примирення відбувалася досить одноманітно і мене не надихала. Не любитель я мелодрам, що сказати, трагікомедії якось цікавіше, та Пасічні до фіналу завжди безсовісно стрибали з жанру на жанр. Час повертатися до квартири...

Принаймні я хотіла повернутися. Не вийшло.

Розвернувшись, я змушена була різко зупинитися, дещо безглуздо розкинувши руки. Пролунав звук битого скла.

А най би тебе припідняло та й гепнуло, чашка!..

 – Це що за цирк, чи не поясните, люб'язна сусідко?

Насилу вдалося позбутися бажання скривитися.

Бачите цього дивовижного молодого чоловіка переді мною? Так, так, цього милого брюнета з гарненьким обличчям, яке навіть шрам через брову і щоку не псував. Ця краса – мій новий сусід по сходовому майданчику. За громадським даними: видний, розумний, досить швидко підіймається у світі бізнесу.

За моїми даними: паршивий вишкребок.

 – Сімейні баталії, милий сусіде, стандартно для будь-якого двору...

Знизавши плечима, майже зухвало дивлюся на нього.

В той самий час видний вишкребок в особі Воронова мов би й не помічав мене. Скривившись наче середа на п’ятницю, поверх моєї голови спостерігає за сценою примирення сімейства Пасічних. Так, не рожеві, а цілком звичайні шмарклі сімейного примирення мене теж не особливо надихали, але зараз чомусь захотілося одягнути на голову сусіда акваріум з Гошею. Ну може Гошу помилувати та тимчасово переселити у банку. Яке він має право так дивитися на незнайомих людей!