Розділ 2. Новенька

Вона прокинулась о восьмій, розбита, із сухим ротом і відчуттям, ніби за ніч її хтось тихо розібрав на частини й склав назад, трохи не в тому порядку.

Перше, що вона зробила, ще не розплющивши очей до кінця, нащупала на тумбочці ноутбук. Екран був чорним. Дарина відкрила кришку, дочекалась, поки машина оживе, і зайшла в чат.

Вона прокрутила стрічку вгору, вниз, ще раз вгору. Нічого.

Вранішні повідомлення від мешканців. Чийсь запит про дриль, що лишився без відповіді. Фото розбитого фонаря біля під'їзду. Богданове беземоційне «Прийнято, розглянемо». А між учорашнім привітанням, де вона написала «Я Дарина з 14-ї», і першим ранковим повідомленням про розклад вивозу сміття не було нічого. Ані рядка. Ані сліду від учасника «Квартира 13». Ані жодного з трьох жовтих смайликів.

Вона відкрила список учасників і почала гортати. Шістдесят шість імен. «Сергій, 9 поверх». «Оксана Петрівна, 5 поверх». «Марина, 11 поверх». Усі на місці. А сіра аватарка без зображення зникла, ніби її ніколи не було.

— Приснилось, — сказала Дарина вголос, і голос у порожній квартирі пролунав надто гучно. — Просто приснилось.

Вона майже повірила в це. Майже. Допоки руки, які п'ять років працювали на одній платформі, а тому мали власну пам'ять, не відкрили папку зі знімками екрана.

Модератори вчаться цьому першими: все, що бачиш, фіксуй. Не довіряй пам'яті, не довіряй відчуттям, довіряй тільки доказам. Перш ніж закрити вкладку з чимось підозрілим, зроби знімок. Дарина робила їх автоматично, не думаючи, як люди кліпають або киваючи головою у відповідь на «дякую».

У папці лежало два файли. Один із вчорашнього вечора: список учасників чату. Другий, з міткою *03:14*, називався просто *Знімок екрана 2.png*.

Вона відкрила його, затамувавши подих.

Чат. Сірий кружечок без обличчя. Ім'я: *«Квартира 13»*. Під ним, чорним по білому, без жодного пошкодження: *«Дарино, ти нарешті вдома»*. А нижче три жовті смайлики.

— Ось, — прошепотіла вона. — Ось, бачиш. Не приснилось.

Вона відсунулась від ноутбука, спираючись спиною на узголів'я. Серце калатало, і вона не могла вирішити, чи це від страху, чи від дивного, майже радісного полегшення, яке завжди приходить, коли докази підтверджують те, що ти вже боялась визнати.

Тоді вона вчинила так, як вчинила б будь-яка нормальна модераторка: скопіювала файл на хмарний диск, на флешку, відправила собі на пошту. Три копії в трьох різних місцях. Потім пішла в душ, увімкнувши воду так гаряче, як тільки могла витерпіти.

---

Спускаючись у ліфті, Дарина вже майже заспокоїлась.

Панель кнопок із дванадцятьма цифрами й додатковою чотирнадцятою здавалась тепер просто дивацтвом архітектури. У дзеркалі вона побачила власне обличчя: бліде, з тінями під очима, у куртці поверх сірого худі, волосся зібране в недбалий хвіст. Звичайна втомлена жінка двадцяти дев'яти років, що почала нове життя в новому місці.

Двері розійшлись у вестибюлі, і в ту ж мить хтось гукнув її:

— Дарино! Доброго ранку!

До неї швидким, упевненим кроком наближався чоловік років сорока п'яти, у світло-блакитній сорочці, відпрасованих штанах і зеленому жилеті з логотипом ОСББ. Він усміхався так, як усміхаються ведучі телевізійних ранкових шоу: широко, привітно й надзвичайно рівно. В одній руці тримав планшет, у другій картонну папку.

— Богдан, — сказав він, простягаючи долоню. — Голова ОСББ. Ми вчора переписувались у чаті. Дуже радий нарешті познайомитись очно.

— Дарина, — відповіла вона, потискаючи суху, теплу руку. — Дякую, що додали мене.

— Ну що ви, це мій обов'язок. Усі нові мешканці отримують вітальний пакет. — Він простягнув їй папку. — Тут правила проживання, контакти аварійних служб, розклад вивозу сміття, схема паркінгу. Якщо виникнуть питання, звертайтесь у будь-який час.

Вона взяла папку, зазирнула всередину. Усе було акуратно, ламіновано, з логотипом «Світанку» на кожній сторінці.

— Скажіть, — почала вона, не знаючи, як сформулювати питання, — а у вас у чаті бували сторонні учасники? Люди, яких ви не знаєте?

Богдан трохи нахилив голову.

— У сенсі? Ні, ми всіх перевіряємо. Лише мешканці, за списком із договорів. Шістдесят шість квартир, шістдесят шість учасників. Усе чітко.

— А хтось пише в чат уночі? О третій?

Усмішка на його обличчі не змінилась. Лише очі на коротку мить, на секунду, на півсекунди, стали пласкішими, ніби хтось провів по склу вологою ганчіркою.

— У нас ніхто не пише вночі, — сказав він. — Це правило чату. Тиша з одинадцятої до сьомої. Ми люди дисципліновані.

— Я розумію, просто мені здалося...

— Вам здалося, — м'яко, ласкаво перебив він. — Нова місцевість, нові звуки. Я пам'ятаю, як сам перші тижні погано спав. Усе минає. А якщо ні, у мене є номер хорошого лікаря.

Він торкнувся її плеча, легко, по-батьківськи, і Дарині чомусь захотілось відсунутись. Вона не відсунулась.

— До речі, — додав він, ніби щойно згадавши, — ваша мама була з нами від самого початку. Прекрасна жінка. Дуже шкода, що так сталось. Я передаю співчуття.

Дарина відчула, як у горлі щось змінило положення.

— Ви знали мою маму?

— Звісно. Вона приїздила кілька разів, оглядала квартиру, розпитувала про історію ділянки. Дуже цікавилась. — Він усміхнувся ще ширше. — Ну що ж, не заважатиму. Гарного дня. Якщо щось потрібно, пишіть. Прийнято. Розглянемо.

Він розвернувся й пішов до виходу, залишаючи по собі запах дорогого одеколону й відчуття, що розмова закінчилась не там, де мала.

---

Надворі було холодно й туманно. Листопад висів над двором важкою мокрою ватою, і навіть новенький фонтан без води здавався в цьому світлі декорацією до чогось, що ще не знято. Дарина йшла по доріжці до магазину, не вдивляючись у дорогу, коли хтось покликав її з лавки:

— Дівчино, а ви не з четвертого?

Вона зупинилась. На лавці біля клумби сиділа маленька, кругленька бабуся в беретці й теплому пальто кольору мокрого асфальту, з візком для покупок, обв'язаним строкатою хусткою. На колінах вона тримала в'язання, але спиці лежали нерухомо.