10

Тиждень за тижнем змінювали один одного, так швидко, що від моєї уваги зовсім вислизнув той момент, коли на вулиці настало літо. Минулі пів року можна описати словом "апатія". Але чи так це було насправді?

Як тільки я повернулася додому, в той самий день, першого січня, мене чекала розмова з Ксюшею. Микита вивалив їй новину про нашу розмову "відверто".

— Ти на мене злишся, так? — вона непомітно опинилася в моїй кімнаті, коли я, сховавшись з головою під ковдрою, намагалася постраждати, щоб стало трохи легше.

— З чого б? — доводиться вилізти зі свого притулку і присісти. Сестра явно вловлює сарказм в моєму голосі, але все ж вирішується присісти на моє ліжко.

— Я знаю, що хреново вчинила, — дивиться в підлогу. - Але, блін, розумію це тільки тепер. Раніше мені здавалося, що все в порядку.

— І що ж змінилося? — бачу, що їй дійсно важко про це говорити, тому намагаюся навіть не дивитися на сестру. Мені теж огидно від усієї цієї ситуації, але скільки можна витирати об мене ноги?

— Просто усвідомила, що зрадила тебе, — вона закушує губу і стискає кулаки, впиваючись нігтями в шкіру. —Але, чесно, Раніше я не думала про це. Не дивилася на ситуацію під таким кутом.

Мені просто нічого сказати. Відверто кажучи, я більше не бачу в цій ситуації такої драми, як вчора - душа, звичайно, ниє, але вже зовсім з іншого приводу. В цьому і полягає вся проблематика надемоційності - те що вчора здавалося крахом Всесвіту, сьогодні вже не чіпляє моєї уваги. Шалено хочу вірити, що з Вадимом так само і зовсім скоро я забуду про те, що сталося.

— Лесь, правда, пробач мені, — вона знаходить своєю рукою мою і трохи її стискає. — Розумієш, я ніколи такого не відчувала.

Наші погляди зустрічаються, і помічаю, що її очі на мокрому місці. Скільки себе пам'ятаю, жодного разу не бачила Ксюху такою розгубленою.

— Адже він мені ніколи не подобався, правда, — попри вологі доріжки, на її щоках проступає рум'янець. — А потім я просто влипла. І зрозуміла, що саме за нього хочу колись вийти заміж.

Таке одкровення від сестри вражає. Вона завжди відшивала хлопчиків, які відчували до неї симпатію, а якщо ж сама кимось цікавилася - запал швидко пропадав. Пам'ятаю років в тринадцять вона взагалі заявила мамі, що ніколи не вийде заміж, нібито краще завести купу кішок, ніж влазити в цю пастку. І, до речі, до недавніх пір її думка залишалася такою самою.

— Прямо-таки заміж? — сумніваюся, що пріоритети сестри змінилися так кардинально.

— Так, — вона щасливо посміхається. — Але поки самій собі страшно в цьому зізнаватися.

На мить замислююся про те, чи готова я була вийти заміж за Микиту, коли думала, що шалено закохана в нього? Ні, однозначно ні. Навіть від такої думки стає ніяково.

Чи виправдовує це вчинок сестри? Ні, звичайно ж ні. Зрада взагалі неможливо нічим виправдати. Але, якщо задуматися, кожна людина робить вчинки, про які потім може пошкодувати. Далеко ходити не  варто - мій зв'язок з Вадимом дорівнює зрада Кірі. Так що, з часом, я розумію, що не маю права зневажати сестру за спробу бути щасливою.

Вони з Микитою залишаються у нас ще на тиждень, що остаточно допомагає мені переконатися в тому, що між ним і мною, в принципі, нічого неможливо. Навіть якби в певний момент Всесвіт зглянулася б наді мною - ці відносини чекав провал. Подорослішавший Микита, зізнатися чесно, зовсім не такий, яким я собі уявляла і фантазувала. Вони з Ксюшею, дійсно, підходять під визначення «солодка парочка». Їх дбайливе ставлення один до одного дуже розчулює і мене, і маму. Тільки одне знаю однозначно-подібна ванільність не по мені. Я точно не знаю, якими бачу свої майбутні любовні стосунки, але точно не такими. Ні. Це має бути щось божевільне, на межі, не інакше.

Микита відмінно вписується в роль мого друга, як і було раніше. Тільки от, якщо проступок сестри мені не особливо складно пробачити, то тут все інакше. Він розумів все спочатку, навмисно і протягом довгого часу. Я, звичайно, не ідеалістка, але справжні друзі так не роблять. Цьому немає виправдання. Звичайно, пробачити й не тримати на нього образи - нікчемна справа. Але тепер, однозначно, в моєму житті він займає місце нареченого сестри, з яким завжди цікаво поспілкуватися, не більше. Вибір був зроблений їм самим і шкодувати про наслідки немає сенсу.

З кожним днем доводилося переконувати себе, що подія з Вадимом помилка. Змушувати себе повірити, що нічого не відчуваю до нього. З чого б. Тільки ось в моменти, коли ми випадково перетиналися на сходовій клітці, в під'їзді або ж в магазині – серце завмирало, а по тілу пробігали зрадницькі мурашки. Настільки суперечливий моїм новим переконанням стан. Навіть звичайне "Привіт" виходило зім'ятим і швидким через необхідність відразу відвести від нього погляд і втекти куди подалі. Такі емоції стали для мене в новинку-зазвичай, ховати голову в пісок точно не по мені.

Стикалися ми, звичайно, не часто. Можливо, раз на кілька тижнів. Тільки кожна зустріч відчувалася, як маленька вічність, яка охоче розривалася на гострі осколки.

Однозначно, я ніколи раніше не занурювалася так сильно в навчання. До речі, це навіть позитивно вплинуло на мою успішність і як на заліковому, так і на екзаменаційному тижні я не зазнала ніяких особливих труднощів. І мінус теж був, причому набагато значніше. Занурення в навчання стало моїм захисним механізмом, щоб абстрагуватися від усіх почуттів. І працював він чудово. У якийсь момент я вірила, що точно пройшло, відлягло і я вилікувалася від цієї неприємної «хвороби». Тільки в черговий раз, коли я стикалася чолом до чола з винуватцем мого душевного стану, переконувалася, що зробила передчасні висновки.

Виявилося, що глушити в собі емоції та почуття – вкрай згубна справа. Сам не усвідомлюєш, в який саме момент втрачаєш себе і починаєш існувати, а не жити.

Мабуть, потрібно було відразу ж після події поговорити з Вадимом. Може, тоді я не загнала б себе в такий паскудний стан?

Тільки стало пізно про це міркувати – спочатку обрана невірна тактика, через яку все склалося саме так.

Ми кожен раз віталися, звичайно, при зустрічі, але спроб поговорити не робили. Хоча, брешу. Ще в кінці зими, коли наше містечко особливо сильно засипало снігом, я в черговий раз зіткнулася з Вадимом. Як тільки ми привіталися, і я пройшла повз, він мене гукнув. Від звичайного "Леся" вимовленого його хриплуватим голосом, мене кинуло в жар і чомусь стало страшно-страшно. Я сором'язливо сховалася за під'їзними дверима, зробивши вигляд, що нічого не чула. Думаю, він зрозумів, що я все чула.

Того дня я дозволила собі трохи поплакати. Мені не хотілося відчувати себе маленькою дівчинкою, що біжить від проблем, яких, втім, і немає. І взагалі на мене не схоже, зазвичай, в ряду перших рвуся в бій. Але зараз захотілося просто сховатися кудись від усіх людей, емоцій, переживань і навіть від самої себе. Я зовсім не розуміла себе і своїх почуттів до абсолютно чужої людини. Так точно не повинно бути. Я завжди переконувала себе, що подібна необґрунтована прихильність взагалі не має місця бути, а зараз мої власні відчуття абсолютно суперечать моїм же життєвим переконанням.

Епічний поворот у всій цій історії стався саме влітку. Ми з мамою вирішили сходити в магазин разом, щоб точно нічого не забути. Підготовка до Дня народження Дениски йшла повним ходом.

— Ти вже купила подарунок? — запитує мама, як тільки ми опиняємося на сходовому майданчику, і вона за звичкою перевіряє в бездонній сумці наявність грошей і телефону.

— Ще минулого року, — посміхаюся, знаючи, що мама знову відклала покупку подарунка на самий останній момент, а тепер не може вирішити, що ж йому сподобається.

Я ж купила величезну подарункову коробку, обклеїла її глянцем із зображенням Людини-Павука, а всередину поклала, як можна більше речей, пов'язаних з ним – розмальовки, іграшки, наклейки, блокноти, канцелярію. Любов брата до цього супергероя нереальна. Ніколи ще не бачила такого дитячого захоплення. Правда була величезна ймовірність, що за пів року смаки Дениса зміняться до невпізнання. І, по суті, так і вийшло. Тільки, на моє щастя, ці зміни не торкнулися Пітера Паркера.

— Хочу організувати похід в дитячу квест-кімнату, — її губи розтягуються в усмішці.

— Людина-павук? — розуміюче хмикаю.

— Він самий, — вона схвально киває. Денис ще навіть не підозрює, яка бомба щастя його чекає.

Відразу хочеться повернутися в дитинство та опинитися на його місці.

— Доброго ранку, — чую, як відчиняються сусідні двері та слідом-радісний голосок Кіри.

— Доброго, Доброго, — мама відразу розпливається в добродушній посмішці, а мені впору провалитися під землю, тому що в наступну секунду мені стає погано від цього замкнутого простору. — Ой, Вадюш, А куди це ви зібралися?

Спочатку я старанно відводжу погляд куди завгодно, але після слів мами відразу фіксую свою увагу на Вадимі, який викочує з квартири дві великі валізи. Дивлюся на них в замішанні, після чого перекладаю увагу прямо на нього. Мабуть, мій підвішений стан читається в очах, тому що він ловить мій погляд і ніби трохи втрачається, старанніше вдивляючись. Дихання перехоплює, і я перша відводжу погляд, після чого Вадим таки відповідає на питання моєї мами.

— Переїжджаємо ми, — посміхається, але голос звучить якось сипло.

— Як же так? — охає мама, прикладаючи руку до голови. — Невже так швидко продали квартиру?

—  Ще ні, але, думаю, довго простоювати вона не буде, — хмикає він, а я відчуваю його погляд, який ніби пече шкіру. — Але не переживайте, вимоги до нових власників у мене будуть суворі, тому щодо неприємних особистостей можете не хвилюватися, — тепер він вже дивиться на одну з дверей.

І ось ще одна причина, по якій мама так любить Вадима. Сусід-алкоголік, який живе з нами на одному сходовому майданчику, часто влаштовує Нічний дебош. Може просто почати стукати в наші двері посеред ніч і кричати загрози. Від нього не так давно пішла дружина, і коли він напивається, йому чомусь здається, що вона ховається саме в нашій квартирі. Дільничний вже опустив руки та іноді навіть має нахабство не з'явитися. Єдиним нашим порятунком був якраз Вадим, він охоче пояснював сусідові норми поведінки в нічний час. Сусід хоч і алкаш, але не дурень – чітко розраховував свої сили та відразу капітулював у свою квартиру.

— Та я навіть не тому, — голос мами дуже видає її засмучення. — І куди ж ви тепер? Може хоч десь по близькості?

— Ні, взагалі в інше місто з'їжджаємо, — подає голос Кіра і видно, що вона щиро засмучена тим, що моя мати так засмутилася. — У Вадима там великі перспективи з роботою, та й у мене, втім, теж.

— Сумно, звичайно —  видихає мама. — Але я за вас щиро рада. Не сумніваюся, що все вийде.

Знову піднімаю очі та зустрічаюся поглядом з Вадимом. Мабуть, мій не видає такої радості та щирості, як мамин. Я пригнічена, м'яко кажучи. Боюся не побачити в його очах нічого, але, коли бачу в них вихор емоцій, подібний моєму, стає ще важче.

Мені здається, що зараз ми удвох розуміємо, що все, що відбувається найбільша, невиправна помилка. Тепер відчай вдаряє по мені новою хвилею. Раніше, незважаючи на те, що я переконувала себе у зворотному, в мені таїлася надія. Зараз усвідомлення закінчення нашої історії боляче вдарило по моїй, і без того хворий, голові.

Перспектива. Звичайно, перспективи ж важливіше почуттів.

Ловлю на собі погляд Кіри, через що різко переводжу свій з Вадима. Мене придавлює ще більшим шквалом розчарування. Перспективи тут ні до чого. Ще пів року тому він вибрав її та нічого тут придумувати виправдання.

Мабуть, у вихор незрозумілих, спонтанних почуттів закрутило тільки мене. Ніхто не винен, що ця історія не має щасливого фіналу.