Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор ІІІ

Відповідь на запитання, чому я не боюся плавати на плоті, прийшла швидко і болісно. Бо це неправда. Боюся і дуже страшно. 

– А-аа-аа! – дратуюся, адже мене починає нудити щомиті, як ми рушаємо далі. 

– Наша лідерка така небезпечна. Заблює будь-якого ворога, – говорить позаду мене Йона, тримаючи моє волосся, яке я чомусь розпустила. 

– Не смішно…, – мене зупиняє наступний поклик нудоти. 

– Тихо-тихо, не говори. Відпочинь. 

Еґон керує плотом, а гребти йому допомагає Ноель. Наша платформа маленька, тож ми всі ледве поміщаємося. Це зумовлено тим, що ніч наближається. А стати вечерею чергового монстра не надто приємно. Від цього слова мене починає знову нудити.

«Краще не думати про їжу…», – оглядаюся навколо, щоб побачити інші команди. Їх багато, а деякі ще навіть не завершили будівництво. Сонце вже майорить вечірніми променями, покриваючи все навкруги рожевим відтінком. – Йоно, не стій біля мене. Греби з іншими. Нам не можна затримуватися тут надовше. І дай мені весло також. 

– Добре-добре, як скажеш, – вона виконує мої забаганки та ми пливемо далі. 

Я лежу на животі і тримаю обличчя над водою. Допомагаю іншим легкими помахами весла. Хоч так можу відчувати свою корисність. Помічаю щось під водою, але брижі розмивають кожен об’єкт, за який намагається зачепитися моє око.

«Що це таке?» – нагинаюся нижче, щоб роздивитися.

– Як там на борту вашого лайнера? – неочікувано голос мого улюбленого суперника турбує тишу.

– І я рада тебе бачити! – кричу, не повертаючи голови від озерного дна. «Що ж там все-таки?» – як я не намагаюся зазирнути туди– марно. 

– Як твоє дослідження? Знайшла скарби? – запитує він, коли я чую щось.

– Чому ти розмовляєш з нашими ворогами? – говорить Донна русявому хлопцеві.

– Налагоджую контакти. Що там? – навіть не звертає уваги на дівчину.

– Нічого такого, – вирішую мовчати, щоб не лякати команду. 

– А тобі немає чим зайнятися. Час брати весло і тікати звідси, друже! – вигукує Йона, міцно стискаючи дерев’яне знаряддя. 

– Які всі злі. 

– Навіщо ти відволікаєш їх від роботи? Якби це хтось зробив з тобою, то чекали б вони біди, – наче сварить хлопця Роззі, але настільки лагідно, що мені важко сприймати це за правду.

– Ти в чиї ворота граєш? – обдаровує її посмішкою та кладе руку на плече, поки сидить у позі лотоса. 

– Н-наші…, – вона різко розвертається та продовжує допомагати іншим рухати пліт. 

«Цікаво, що там Джон? Востаннє я бачила його поблизу будівельного майданчика. Він кинув мені натхненний погляд та побажав успіху особливим рухом», – згадуючи це, на обличчі з'являється посмішка, яку я бачу у відзеркаленні. Десь посередині курсу я випадково постукала пальцем по своєму жетону, доводячи іншим, що також маю право знаходитися серед них. Відтоді це стало нашим символом незламності. «Цей бовдур у перший день сказав, що дивно бачити тут жінку. Я тоді така зла була», – звісно, далі дізналася, що це був жарт– іронія в його холодному стилі. 

Мої думки зупиняє сильний поштовх збоку. Ледве не падаю під воду, але мене вчасно хапає Ноель. Дивлюся в бік та бачу, як учасниця, яку я бачила декілька разів, кидає величезні бомби у воду. У мить, коли досягають води, вибухають, змушуючи воду розходитися брижами. Вона не зупиняється, закидуючи нас подалі. Наш пліт не такий міцний, щоб втримати подібне.

– Еґоне, став щит навколо нас! – командую чоловіку, коли приводжу себе в порядок та сідаю на платформу. 

Він киває мені та миттєво ставить потрібну конструкцію. Нас захищає величезний щит, який, на жаль, не дозволяє керувати веслами. Тому величезними хвилями кулю відносить якомога далі. Не все так погано, адже ми хоча б захищені від води. Команда Емануеля, наприклад, завдяки його силі може спокійно стояти на площині. Однак повністю мокра. Помста до дівчини, що це зробила, приходить миттєво. Плавці величезних монстрів прорізають водну товщу та прямують до плота. Мабуть, саме їх я бачила раніше. Вона закидає їх десятками бомб. Деякі влучають– вбивають монстрів. Дивна рідина починає розповсюджуватися навколо, але команда тої саперки не встигає дізнатися її природу: величезна пащека розкривається та поглинає кожного члена. Зрештою монстри зникають, а ми можемо рухатися далі. 

***

Невдовзі ми пропливаємо половину озера, а берег уже махає нам гілками дерев. Вечір неприємно тисне на нас нагадуванням, що скоро тут будуть монстри. Можливо, це ті риби, що з’їли інших? Не хочу шукати відповідь на це запитання, тому веслую активніше. 

– Не так швидко, крихітки! – лунає голос Ардена позаду. 

– Що ти хочеш? – гаркаю я. 

– Допоможете мені? Нас лише двоє. Це так складно…, – він притискає до себе хлопця, що грав у моїй команді в шахи. Перелякане обличчя другого говорить за нього: його змусили. – Я ж допоміг, вогнику! – очевидно, звертається до Йони.

– Припини називати мене так! – дівчина повертається та кричить. – Зараз як дам…, – не встигає договорити, адже її хапає Ноель. 

– Навіщо? Облиш його, – говорить це настільки тихо та спокійно, що руда миттєво заспокоюється. 

– Ех, раз так…, – сумно зітхає та витягає батіг. 

Я кричу Еґону, що потрібно робити щит, але марно. Арден випускає блискавку, що струменить за дивною рідиною, запалюючи все навколо. Наш пліт став жертвою цієї рідини, тому він вкривається тонкою плівкою з вогню. Вода під нами починає дрижати, а коли я повертаю голову вправо, то бачу Ема. Він випускає сейсмічні хвилі своїм ґаджетом. Дивакувата рідина нещадно врізається в пліт Ардена, вкриваючи його веслувальників. Мені не потрібна підказка, що робити далі. Я витягаю свої покращені пістолети. Їх уже важко впізнати. У перший день вони були подібні до простих тренувальних, а тепер це великі вбивці, які спроможні розірвати плоть одним пострілом. Магазин став більшим. Приціл– кращим. Постріл– тихішим. Однак зброя збільшилася, через це мобільність зменшилася. Лише два постріли достатньо– пліт спалахує. Не бачу, що коїться там. Проте молюся, щоб він загинув.