Розділ перший: Поїздка в нікуди

Широкі пасма гір Єллоустоунського парку розділяють територію на безліч маленьких областей. Величні листяні ліси простягаються вздовж ліній, які створили гірські схили. Ревучі водоспади вирізають шляхи для себе поміж усього буйства природи. Колись це місце було заповідником, але тепер воно стало житлом для безлічі монстрів. Автобуси один за одним відвозять пасажирів на екскурсію, службу чи щоденну роботу.

Високоякісний автобус не дозволяє жодному звуку зовні потрапити всередину, а всі його маневри взагалі не відчуваються. З однієї сторони це чудово, адже можна спокійно відпочити, але з іншої є вірогідність пропустити свою зупинку. Різкий звук заповнює до цього приємну тишу та змушує всіх прикувати погляд до його джерела. 

Я зриваюся з місця та вдаряюсь об стелю транспорту. Бічним зором помічаю, що ми наближаємося до місця призначення. Ще досі не розумію, що відбувається. Проте беру в руки телефон, адже він безжально пищить та вібрує у моїй кишені. Переді мною постає картина, яку я б у житті не хотіла побачити. 

Смартфон розкриває велику голограму усім відомої гри “Survival” – і я одразу пробуджуюсь. Залишки сну уже розвіялись у холодному повітрі, яке миттєво утворилось навколо мене. Руки тремтять, а світло-синя заставка миготить, наче дразнить.

– Ні, цього не може бути! Це все лише нічний жах,– мій жалібний крик виривається назовні, але в ту ж мить розчиняється у гулі інших голосів.

– Чому я?!

Лише зараз помічаю, що усім іншим пасажирам також прийшла ця “дуже приємна” звістка. Чую чийсь плач, а поряд з ним агресивні крики чоловіка. Не дивлячись ні на що стараюсь взяти свої почуття під контроль.

– Так, спокійно. Нумо, скажи мені, ти поліцейська чи ганчірка?...  Правда в тому, що всього лише стажерка, але це дрібниці,– вдаюся до жалюгідних спроб заспокоїти себе, які зовсім не допомагають.

У наступну секунду всю мою увагу забирає голограма, яка нарешті починає щось показувати. На ній з’являється обличчя відомого чоловіка. Його знає кожен, але мало хто, дійсно, хоче зустрітись з ним. 

– Радий вітати кожного з вас! – Він театрально розводить руками, ніби люб’язний господар, що вітає гостей у своїй домівці.– Ви можете звати мене Розробник і я тут, щоб повідомити вам, що час прийшов. – робить драматичну паузу, яка неймовірно дратує мене, а декого навпаки залякує. – Вас було обрано, щоб стати новими гравцями “Survival”. Ви наш порятунок, спасіння, ті, на кого чекали США. –  Ви потрапите на територію колишнього парку, де спробуєте вижити у дикій природі на шляху до спасіння. Пам’ятайте, що перед вами є лише одна ціль–  знайти мене. Буду чемним господарем та дам вам невелику підказку: шукайте моє місцезнаходження в північній частині Єллоустоуну, колись затишному та дружньому мегаполісі.– Відійшовши назад, він показує карту, де зазначена область пошуку його приблизного перебування. – Вам немає потреби боротись з монстрами, хоча за це ви отримуватиме приємні нагороди і більші шанси на виживання. Знов-таки це лише ваш вибір. Умови гри прості, є ви та ваші навики, які допоможуть вам під час подорожі. На початку отримаєте дві особливих здібності, які залежатимуть від ваших попередніх вчинків. 

Висвітливши на екрані декількома рухами приклад, Розробник почав, наче викладач у школі, пояснювати суть сказаних ним слів:

– Одна з навичок допоможе вам у виживанні, інша– у боротьбі з монстрами. Тепер ви вирішуєте, ким станете у цій битві: хижаком, бігуном, танком чи, можливо, жертвою? Перейдемо до найцікавішого: подивимось на ваші профілі!

Додаткове вікно одразу ж з’являється справа, де я бачу всю інформацію про себе. Мурашки покривають мою спину, адже все, що там написано,– цілковита правда. Подумки перечитую побачене: 

– Домініка Павелл, 20 років, нещодавно завершила Академію ФБР, – пробігаю очима далі, розуміючи, що тут знаходиться моя ціла біографія.

– Народилась у місті Портленд 01.05.2089 році у сім’ї Павеллів. Батька звати Ентоні, мати– Памела. Звичайне подружжя, яке працює у маленькому прибережному ресторані. Єдина дитина в сім’ї.

– Це просто жах, звідки він все це знає!– знову переконуюсь в тому, що Світова Мережа Захисту Прав Особистої Інформації не працює і буквально кожен третій зможе дістати звідти все, що забажає. 

Світ за останні п’ятдесят років дуже різко розвивався. Ще на початку двадцять першого століття прогрес був вражаючим і він не збирається зупинятись. З'явилися різноманітні організації, що відповідали за все населення землі. Звичайно це все не відбулося за рік і не всі країни прийняли нові умови життя. Проте на початку нової ери практично усі держави приєднались до цієї програми. 

Неочікуваного поширення набули ідеї космополітизму. Багато жителів Землі вважали себе її громадянами. Через таку тенденцію значна кількість держав об’єднались у неподільні утворення або просто в коаліції. Звичайно ж цьому сприяли дослідження космосу та розширення нашого бачення його меж, планет та мешканців. Проте поки ми не знайшли представників інших розумних створінь. 

Припиняю подальші роздуми і повертаюся до відеотрансляції. Вона продовжується, повідомляючи все нові деталі. Стараюсь знайти на голограмі навички, якими мене нагородила система. Напруження так і не спало, а тепер воно ще більше піднялось. Зараз визначиться моя доля у цій грі та місце у штучному соціумі.   

– Так-так, де ж ти? – помічаю кнопку, яку можна натиснути, і вже тянуся до неї. 

Після легкого дотику система починає завантажуватись. Через це я повністю вимикаюся від зовнішнього світу. Ця навичка максимальної концентрації часто допомагала мені під час іспитів чи стрільби. Однак інколи мені здавалось, що це початкова стадія якогось захворювання. На щастя, проведені медичні аналізи не показали ніяких патологій, але ця тема ще досі мене хвилює. 

Завантаження завершилося, тепер я бачу те, що визначить мою долю. Згенерований голос штучного інтелекту, що звучить, наче жива людина, демонструє мені нову інформацію: