Розділ 2

Прокинулась посеред ночі. Прокинулась від тиші. Це дивно, адже тиша беззвучна — вона не може розбудити. Однак Ніла сіла в ліжку й дослухалась, мовби мала розчути щось украй важливе. Не почувши нічого, встала з ліжка і розчинила вікно. Легкий прохолодний вітерець ледь торкнувся обличчя; здалеку долинав тривожний шум моря.

Їй треба до моря… Так, їй неодмінно треба до моря!

Нечутно прокравшись коридором, вийшла з дому й рушила доріжкою до хвіртки. Відчула, як осіння прохолода ночі огортає тіло і босі ноги, але вертатися вже не хотілось, тож просто пришвидшила ходу й невдовзі шум моря чувся вже зовсім виразно. Темінь анітрохи не страхала — щось ніби вело її туди, де мала бути тепер.

Коли під стопами відчула пісок, морський бриз війнув свіжістю, а хвилі, що ритмічно розбивались об берег, почулися зовсім поруч, зупинилась. Відтак роззирнулась довкола, бо очі вже звикли до темряви і в ній були помітні темні обриси прибережних неосвітлених будівель, дерев, що хисткими пазурами гілля дерлись у різні боки. Море видавалось зовсім чорним, лиш понад самим узбережжям хвилі шумували свинцевою піною. Поволі підійшовши до них, відчула, як вода приємно огорнула ноги.

Стояла, охоплена якимсь непояснимим збудженням; незрима тепер і водночас так явно присутня морська неосяжність вражала, захоплювала: всім своїм єством відчувала всю цю велич і могутність. Сповнило відчуття цілковитого екстазу — дещо знайомого зі снів, однак реального і сильнішого у стократ. Енергія моря давала їй силу, і вона черпала її, наповнюючись по самі вінця. Здавалось, ось-ось здійметься на крилах і піднесеться понад цією неосяжністю, що для цього їй не вистачає всього лиш крихітного зусилля, всього лиш мізерного поруху, поштовху, що вона зараз же злетить, неодмінно злетить і зіллється з нею! Раптом хмари поквапливо розступились, відкривши темно-сапфірове небо, всипане мерехтливими зорями; місячне срібло розсипалось на морській поверхні. Безмежжя досягло апогею…

Пробула біля моря аж до світання. Коли зійшло сонце, поволі побрела узбережжям і звернула у сквер, що вів до бабусиної вулиці. Те, що пережила вночі, — не забуде. І хоча розуміла: те, що ми любимо, здатне надихати, окриляти, але це… це було щось інше, щось, за межами розуміння. Такої внутрішньої наповненості, яка досі не полишала, дотепер не пізнавала, але точно знала: якась непояснима сила скерувала нею. Вона мусила бути там цієї ночі…

Тихенько прокравшись у дім, дослухалась: бабуся поралась на кухні і її відсутності, мабуть, не помітила. Тож нишком прошмигнула у кімнату, залізла в постіль і зробила вигляд, що спить, однак за мить і справді випала з реальності.

Майже одразу в коридорі почулись швидкі кроки, дверна ручка сіпнулась; умить відчула, як холодок страху поповз шкірою. Проте двері не відчинились — вона, очевидно, знову пройшла крізь них; кроки квапливо наближались до ліжка. Недобре передчуття охопило її… «це ти?..»

У відповідь — холодна мовчанка, проте відчувала: хтось є поряд неї. Це що, не вона? Тоді хто ж?!! «хто… хто тут?..»

Намагалась розплющити очі, проте не вдавалось навіть на дещицю розтулити повіки; поворухнутися, звісно, теж було неможливо. Тепер, коли невідомість була такою явною, а холод тиші все загрозливішим і моторошнішим, знову відчула таку знайому їй безпорадність, безвихідь, а ще — небезпеку. Вона не може керувати собою, нічого не може вдіяти, нічогісінько!!! Колючий мороз жаху невблаганно розповзався усім тілом.

Раптом у коридорі почувся стишений, мовби пригальмований бабусин голос.

«бабусю, зайди до мене! зайди!»

Звісно, старенька не почує її підсвідомого оклику… Все марно…

Тим часом бабусин голос втонув у чиїхось розмитих, невиразних, таких самих пригальмованих голосах. Аж тоді збагнула, що всі голоси зовсім не є реальними, і бабусин теж. Все це — омана! Омана через цей її клятий «феноменальний стан»…

Раптом голоси чулися вже у кімнаті, поряд неї, однак розібрати бодай щось було неможливо — сплутані поміж собою звуки вже перейшли на шепіт. Від шепоту, оповитого якоюсь дивною ефемерною поволокою, кров холонула в жилах, а голова, здавалось, зараз розколеться навпіл, бо не може витримувати цього жахіття.

Що ж це коїться? Чому все не так, як раніше? Це щось інше… Хто тут?!!

«хто тут?!! хто тут?!!» — знову подумки заволала, намагаючись почути бодай щось. Однак відповіді так і не дочекалась. Натомість двері в кімнату обережно прочинились.

— Нілочко, ти ще спиш?

Здригнулась і розплющила очі.

— Ти спи-спи. Я сходжу на Привоз,[14] — бабуся всміхнулась і вийшла з кімнати.

Розкинувши руки, очманіло дивилась у стелю. А що би було, якби бабуся не розбудила? Відчувала, що впритул наблизилась до небезпечної, фатальної межі, за котрою…

Скрип дверних завісів вивів із роздумів; відчула, як спиною знову поповз холодок тваринного страху. Отже, це триває, її тіло знову спить…

Обережні кроки наближались до ліжка — цього разу це точно вона. Завше-бо рухалась неспішно, обережно, мовби намацуючи ногами долівку чи ж линучи понад нею. Та й характерний шурхіт сукні, що волочеться по підлозі… Хоч повік Ніла розтулити не змогла, але добре відчула її.

«ти в небезпеці»

«я вже зрозуміла…»

«я не можу це контролювати, протистояти цьому. це сильніше від мене, від усіх моїх зусиль…»

«що ж мені робити?..»

«спробуй одягнути сукню, обряд із духами предків може тобі допомогти»

«так, я спробую, що для цього потрібно?»

«бажано одягнути її, будучи наодинці, щоб ніхто не завадив, хоча, можна з близькою тобі людиною, якій цілковито довіряєш, коли одягнеш сукню — все піде мимоволі, побачиш»

«добре, я зрозуміла, хто до мене приходив?»

«тобі краще не знати цього…»

«чому?! вічні таємниці! вічні недомовки! я про все маю довідуватись сама! лише час втрачаю, розкопуючи самотужки… чому ти нічого не скажеш мені про кляту статуетку? що з нею таке?»