Було ще не надто пізно, я поверталася з чергового побачення з Джеком. Йому прийшло повідомлення і він був вимушений зриватися на роботу. Це було не вперше і кожен раз чоловік виглядав засмученим.
— Мені хотілося провести цей час з тобою, — зітхав він. — Можливо мені не йти?
— Джеку, треба, — посміхалася я, обвиваючи руками його шию. — Ти ж сам казав, що просто так тебе б не смикали на вихідних. А я нікуди не дінуся. Зателефонуєш потім.
Не буду брехати, мені хотілося, щоб він хоч раз проігнорував повідомлення та залишився зі мною. Тоді я ще не уявляла чим саме насправді займався той що вкрав моє серце.
Прохолодний вітер проникав через розпахнуту кофту торкаючись легкої тканини футболки. На вулиці був вже травень, але все ще іноді доводилося кутатися в теплі речі.
На пів шляху до Резенфорда я раптом згадала, що у мене повністю закінчився запас трав. Розвернувшись на п'ятках побігла туди де була найкраща крамниця трав. У старому бідному районі, трохи похилена, але найкраща. Тут знаходилися багато одноповерхових будинків з дерев'яними парканами за якими гавкали собаки.
Все ж добре що я чарівниця та зможу відбитися якщо на мене нападе розлючена зграя. Не хотілося б випробовувати удачу.
Повертаючись у школу, я почула раптом спалахи магії, а потім крик повний болю. Вихопивши з чохла на поясі чарівну паличку, кинулася на звук перш ніж встигла подумати про небезпеку.
Вулиця була майже безлюдною.
Вискочивши з-за рогу я встигла побачити вже фінал сутички. Кілька чоловіків у темному одязі стояли над ще одним чоловіком що лежав на бруківці. Біля них був розсипаний якийсь пакунок.
Раптом піднявши голову один з них помітив мене. Я завмерла, ноги ніби приросли до землі. Чоловіки були магами. Вилаявшись, вони щось сказали одне одному, а потім той що був вищим вистрілив магією лежачому у груди. Після цього вони підхопили пакунок та кинулися тікати.
Я змогла відмерти, стискаючи в руці чарівну паличку. Пальці зводило судомою. Мені пощастило. А ось тому бідоласі, здається, ні. Розум підказував, що це один з бандитів, які не поділили щось, але побачивши як він намагається вхопити ротом повітря, кашляючи кров'ю, я без вагань підбігла до нього та опустилася на коліна.
Десь далеко почувся звук патрульної машини. Чоловік ще раз судомно смикнувся та затихнув. Помер.
Глитнувши, я відчула, як похолоднішало. Раптом стихли всі звуки. Час ніби сповільнився ставши схожим на желе. В п’яти метрах від мене почало з темряви формуватися щось, перетворюючись на високу чоловічу постать з великими кажанячими крилами. Зібране у хвіст світле волосся ледь ворушив вітер. Чоловік зробив крок вперед і в його руці з'явилася срібна коса.
Мене пробрав жах. Я позадкувала, щоб сховатися у тіні сміттєвого контейнера до того моменту як Він мене побачить. Але істота не звертала на мене уваги дивлячись лише на розпластану на землі людину. В повітрі з'явився запах озону та заліза.
Кров шалено гриміла у скронях. Я прикусила до болю губи, щоб не закричати, бо нарешті впізнала його — на вулиці стояв мій Джек.
* * *
Ліан
Він стояв дивлячись як душа злочинця повільно відділяється від тіла. Реакція була звичною — страх, потім агресія, потім знов страх. Він не хотів так швидко залишати цю землю. Загалом як більшість.
Більшість душ відразу після смерті потрапляли на стежку до Воріт і далі через них до Ейліану. Але деякі не могли цього зробити самі через різні причини, і тоді приходив він та відсікав усі прив'язки душі. Для цього йому не треба було навіть наближатися впритул.
Піднявши косу Ліан раптом помітив рух у тіні та руде волосся. Серце злякано забилося. Чоловік схопив ротом повітря, срібна коса здалася заважкою.
«Що вона тут робила? Коли повинна бути за надійним захистом гуртожитку»
Душа злочинця вишкірилася, спробувавши втекти.
— Е-е ні, ти тут гуляти не будеш, — вийшовши із заціпеніння, Ліан підняв косу та зробив один різкий рух. Йому вистачило того року коли через одного темного мага перетворилися на ніщо купа невинуватих душ. Більшість.
Душа злочинця знову вищирилася та заметалася збоку в бік, але було пізно.
— Йди вже на світло, — буркнув Ліан.
Коли той розчинився, темний бог дематеріалізував косу та зробив кілька кроків до сміттєвого контейнеру.
— Ліза?! Що ти тут робиш?
Дівчина сіпнулася, ніби намагаючись сховатися в тіні. А потім піднялася, але підходити не стала, обійшовши по дузі. У її зелених очах плескотів страх. Вона боялася його.
— Ліза… — Ліан простягнув до неї руку. — Я тобі зараз все поясню.
— Не підходь! — раптом закричала вона, позадкувавши.
Я залишився на місці хоч усе моє єство хотіло підійти та обійняти.
— Ти чудовисько?! Монстр. Що ти… Що ти з ним зробив? — вона ткнула пальцем у мертве тіло на бруківці.
— Я відправив його душу туди де їй місце.
Замість розуміння її очі розширилися від жаху.
— Хто ти такий? Ти ж не Джек. Ти мені брехав…
Краще б вона на нього кричала, лиш тільки не дивилася так. Погляд дівчини застилали сльози, але вона майже не кліпала, не відводила погляду. У ньому був такий тихий біль, ніби немає більше опори під ногами.
— Я Ліан — ти мене чула за титулом Володаря світу мертвих. Джек моє друге ім'я. Перше. Скорочене…
Чоловік схопив ротом повітря, дихати було нічим у горлі ніби став клубок.
Ліза нічого не відповіла, струснувши головою.
— Ти не можеш бути ним. Богів не існує, — і ще один крок назад.
По факту вона мала рацію, богами їх називали лише тут, але попри це вони були дуже могутніми істотами. Сильніше їх лише Первородний Золотий Дух.
Ліан бачив як вона задкує, але не міг зробити ні кроку, щоб її зупинити.
Дівчина несподівано крутнулася та кинулася тікати. Дурненька. Якби він хотів то наздогнав її за лічені секунди. Але він цього не став робити.