14

Він нерішуче мнеться, не наважуючись підійти, тому доводиться красномовно підіймати брову, спонукаючи його до дій. Йому доходить, бо він, закусивши нижню губу, все ж зрушає з місця. Йде впевнено, що дуже імпонує мені. Зупиняється не зовсім поряд, трохи на відстані, так, що його високий зріст – 190, не менше – не давить на мене, і комфортно дивитися йому у – які? – ага, карі очі. Кароокий блондин – цікаве і не дуже звичне поєднання, хоч за окулярами й складно це помітити одразу.
– Привіт, - вимовляє він і ледь помітно усміхається.
– Отже, це ти, – констатую факт.
Він же тільки розводить руками.
– Рада знайомству, – видаю на автоматі.
– Справді? – єхидна посмішка навдивовижу йому пасує.
– Справді, – не менш єхидно відповідаю йому. – Бо тепер знаю, хто ти, тож не лякатимуся кожної тіні.
Очі хлопця нажахано розширюються.
– Що? Думав, раз ти весь такий позитивний, то це й через телефон видно?
– Ти справді боялася мене?
– Боялася, – коротко відповідаю йому.
– Вибач, я й подумати не міг…
– Авжеж не міг. Та для чого ти все це затіяв?
– Бо ти й справді мені сподобалася. Може ти цього й не пам’ятаєш, але я помітив тебе, коли взимку ти на всю пару летіла коридором, і знесла мене з ніг. І в прямому, і в переносному сенсі.
Щось таке спливає у моїй пам’яті, та все ж я не можу пригадати достеменно, з ким саме тоді зіштовхнулася. Хтось зі старшокласників, одягнений у шапку та куртку. Хто їх розбере, вони ж всі однакові!
А Денис продовжує:
– От тоді я тебе й запримітив. І закохався по вуха. Телефон твій роздобув у твоїх хлопців. Та ти виглядала такою неприступною, що я ніяк не міг наважитися до тебе підійти. Та й взагалі, я ж ботанік. Тому й вигадав такий ідіотський спосіб познайомитися. Але в жодному разі не хотів тебе лякати.
– Та я вже зрозуміла, – нервово сміюся, а сама придивляюся до щирого відвертого хлопчини. І розумію, що він мені імпонує. І я б спробувала з ним…
А власне, що я втрачаю?
– Після іспиту на цьому ж місці! Побачу, що ти за один.
Денис розпливається в радісній усмішці, очі його під окулярами сяють, мов діаманти. Я ж і досі розіграю неприступну, хоча щаслива усмішка заповзає на моє обличчя, коли я заходжу до класу.