13

Останній іспит – ненависна біологія – і все! Цілісіньке літо свободи!
Прийшли раніше, тож тепер чекаємо, коли прийде вчитель і розпочнуться тортури. Але все одно настрій піднесений. Щебечемо, ділимося планами, обіцяємо зустрітися. Неподалік від нас – зграя одинадцятикласників, у яких сьогодні теж іспит. Але ми мало звертаємо на них увагу.
Допоки посеред шкільного коридору не лунає крик «Денисе, ти шпори написав? Дай покористуватися!» і доволі знайомий голос відповідає: «Йди до біса, Максе! Не треба було вчора до півночі у футбол гайсати! Я нічого тобі не дам».
Я перериваю розмову з дівчатами, оглядаюся і в усі очі вишуковую у натовпі того мовця, а серце в цю мить калатає, як навіжене десь в області шиї.
Неподалік, метрів за п’ять від мене коло вікна стоїть купка хлопців з 11-Б. Якраз напроти мене – високий блондин у «бабусиних» окулярах, і я розумію, що то саме він щойно говорив, бо інший хлопець штовхає його у плече зі словами:
– Та не будь жлобом, Дене!
Отже, й справді Денис.
Ми зустрічаємося поглядами й завмираємо. Я – не знаю що казати й що робити, бо мій сталкер виявився надто звичайним, простим хлопцем, яких безліч довкола і які зовсім не привертають увагу. В душі на мить навіть поселяється розчарування, що він виявився таким пересічним, та його тут же витісняє полегшення, бо тепер я знаю, хто саме мені телефонував, і від того стає значно легше на душі, всі страхи остаточно розвіюються.
Денис, не відводячи погляду, мовчки лізе в сумку і віддає купу папірців тому, хто до нього чіплявся – зграйка хлопців тут же десь зникає.
Мої дівчата скубуть мене:
– Ми до класу. Ти йдеш?
А я й не помітила що прийшов учитель і відімкнув класну кімнату, підготовану вчора до іспиту.
– Ні, принаймні не зараз, - на мить відвертаюся, а потім знову ловлю погляд хлопця.

І знайомимося з Денисом