11

Розумію, що то свого власного відображення, заляпаного кров’ю, я злякалася, і стає трохи легше. От вже перелякане навіки, точно скоро власної тіні боятимуся! А звідки кров? З розрізаного уламком лоба – я бачу це, коли обережно, крізь склянки пробираюся до ванної та до цілого люстерка. Там мене теж зустрічає закривавлене чудовисько, бо кров встигла залити пів обличчя, та я лише знервовано сміюся, розуміючи, що за вчора й сьогодні своїми страхами ледь не загнала себе в могилу.
Телефон все ще дзеленчить…
Вмиваю кров, яка вже встигла заляпати улюблену футболку, обробляю ранку – треба ж, невеличка, а скільки крові! Пластир на лоба – і прибирати накоєне! І чекати розправи від мами, яка мене точно по голівці не погладить за розбите дзеркало. От же халепа! Як же викрутитися, щоб отримати якнайлояльнішу кару. За переживаннями про покарання навіть страхи відступили – от що значить правильно розставлені пріоритети: сталкер – хтозна-де, а розлючена мама реальніше нікуди.
А телефон продовжує дзвонити…
Та навіть якби я наважилася підійти до нього, чого робити я не буду ні в якому разі, то все одно шлях встеляють гострі друзки, які необхідно вибрати з килима всі до однієї. Чим я власне й займаюся, коли до квартири заходить мама.
– Ти чому слухавку не береш? – питає вона з порогу. А потім бачить, що саме я роблю і сахається: – Ти розбила дзеркало?!
– Так, мамо, вибач… Я не навмисне.
– Та кат з ним, з тим дзеркалом. Ти хоч не поранилася?!
Я здивовано підіймаю голову, а вона вигукує:
– Лоба порізала? Там хоч неглибока рана? Шити не треба?
За мить я опиняюся у її обіймах.
Її беззаперечна підтримка дозволяє видихнути, розслабитися і забути про всі свої страхи.
І чому я боюся того сталкера? Та хай тільки рипнеться – я ж і огріти можу, не тендітна квіточка зі зростом 183 см!