10

Вдома мене зустрічає благословенна тиша та самотність. Тільки тут я можу полегшено видихнути й розслабитись. І навіть трохи посміятися над своїми страхами. Ну жила ж я якось до цього всього, і ніхто мене не чіпав. Спостерігав за мною на віддалі, та й по всьому. То, може, й надалі так буде?
Роззуваюся, нахиляюся, аби запхати босоніжки у тумбочку…
І тут лунає телефонний дзвінок. Душа провалюється в п’ятки, а я від несподіванки намагаюся швидко розпрямитися і боляче б’юся об поличку. Та зривається з кронштейнів і підлітає вгору, довкруг розсипаються косметичні засоби, а полиця влучає просто в дзеркало над нею, яке б’ється на друзки й розлітається по передпокою, вкриваючи той нерівномірним килимом гострих склянок. Я завмираю у напіврозігнутому положенні та з жахом дивлюся, на те, що я накоїла. З найбільшого уламка у мене під ногами на мене дивляться мої великі наполохані очі. А потім на них падає величезна крапля крові! І своїми рясними бризками спотворює зображення, вимальовуючи в ньому якусь закривавлену потвору, від якої я не можу відвести погляду. А той монстр у відображенні раптом кривиться, поводить головою, показуючи свою пащу із багряними зубами, і видає пронизливий ультразвук, який впивається в мої барабанні перетинки.
Я зажмурююся, закриваю руками вуха, але тихішим звук майже не стає, і я з подивом усвідомлюю, що то верещу я сама! Різко обриваю крик і завмираю у благосній тиші.
У якій все ще лунає телефонний дзвінок…